Не можна без хвилювання читати сторінки книги, де йдеться про ув'язнення Престеса та його дружини — німецької комуністки Ольги Бенаріо Престес. Диктатура Варгаса засудила Престеса до сорока шести років ув'язнення. З них десять він провів у в'язниці, і лише після перемоги Радянського Союзу над гітлерівським фашизмом бразільські власті звільнили його; Ольга Бенаріо Престес загинула у гітлерівському таборі смерті Равенсбрюк.
І в подальших своїх творах, зокрема в «Підпіллі свободи», Жоржі Амаду звертається до образу «лицаря надії», як називає Луїса Карлоса Престеса бразільський народ.
У 1945 р. письменник приїздить на батьківщину, де його обирають депутатом парламенту від Комуністичної партії, але в 1947 р. реакція знову переходить у наступ. Комуністична партія знову була заборонена, військовий уряд генерала Дутри розірвав дипломатичні відносини з СРСР. Жоржі Амаду змушений знову емігрувати, він живе у Франції, потім у Чехословаччині. За роки еміграції Жоржі Амаду перетворився на діяча міжнародного масштабу, який представляв перед усім світом демократичну Бразілію. Його обирають членом Всесвітньої Ради миру, 1951 р. він стає лауреатом Міжнародної Ленінської премії «За зміцнення миру між народами», його голос лунає на всіх міжнародних конференціях на захист миру.
В еміграції Жоржі Амаду не забуває рідної Баїї і навіть пише ностальгічну книгу «Баїя всіх святих. Путівник по вулицях та таємницях міста Салвадора» Але головним для нього в цей час стала робота над великими епічними романами, в яких він досліджує долю свого рідного штату протягом півсторіччя. 1942 р. він пише роман «Безкраї землі», що являє собою літопис феодального періоду історії Бразілії, періоду боротьби за завоювання «нічийної» землі, вкритої тропічними лісами, які треба викорчовувати, щоб перетворити її на плантації какао, бавовни та цукрової тростини. Образи бразільських поміщиків — звичайно їх називають полковниками — не позбавлені в романі деяких привабливих рис. Залишаючись жорстокими експлуататорами, вони все-таки наділені сміливістю та завзяттям першопрохідців, відкривачів нових земель; таким є полковник Орасіо з «Безкраїх земель».
Страшніші від полковників іноземні поневолювачі, що експортують «золоті плоди», плоди какао. Старі полковники занепадають, на зміну їм приходять поміщики нового типу, які вичавлюють усі соки і з землі, і з трударів. Така тема роману «Місто Ільєус» (у деяких виданнях «Земля золотих плодів»), що разом з «Безкраїми землями» становить дилогію, своєрідну історію освоєння штату Баїя.
Селяни, про яких писав Жоржі Амаду в «Безкраїх землях», мріяли мати свій власний клапоть землі, але їхні мрії не здійснилися. Герої «Міста Ільєуса», селяни Антоніо Вітор та його дружина Раймунда, отримують зрештою наділ дикого лісу, який перетворюють на родючу ділянку землі куди вкладають усю свою любов та ніжність. Проте щастя триває недовго Завдяки різним махінаціям, поміщик-іноземець Карлос Зуде купує маленьку плантацію з аукціону. Але для Антоніо та Раймунди втратити землю рівноцінно смерті, — вони вирішують захищати її із зброєю в руках і гинуть від куль наглядачів.
Інша доля в Жоакіма, сина Антоніо та Раймунди. Він комуніст. У романі «Місто Ільєус» ми бачимо перші кроки Комуністичної партії Бразілії, що роз'яснює народу хижу політику експортерів какао. До її лав приходить усе більше таких інтелігентів, як поет Сержіо Моура, шлях якого позначений ваганнями й пошуками істини.
«Червоні паростки. (1946) — наступний роман Жоржі Амаду, де автор досліджує долю селянства північного сходу Бразілії на прикладі селянської родини старого Жероміно та його дружини Жукундіни. Північний схід Бразілії колись займав провідне місце в економіці країни по виробництву какао, цукру й бавовни. Пізніше сільське господарство цього району занепало як через конкуренцію з іншими штатами, так і через хижацьку експлуатацію землі. Поміщики розорялися й продавали свої володіння, а селяни залишалися без роботи і змушені були йти з рідних місць. Юрби людей перетинали тропічні хащі з надією знайти кращу долю на півдні країни.