Кожного дня — такого довгого й похмурого — Дені приємно було уявляти, як сестра то стоїть за прилавком, то піднімається по драбинці по якусь книжку. Ввечері о пів на сьому вони зустрічалися біля трамвайної зупинки. Дені насамперед питав: «Покупці радилися з тобою, які книжки брати?» Це питання у них увійшло в ритуал з перших днів, коли Роза, з захопленням узявшися до роботи, намірялася керувати читанням своїх співгромадян, допомагати їм орієнтуватися в шедеврах літератури. Але перший покупець, який звернувся до неї за порадою, попрохав якусь втішну книжечку. «Білява негритянка?» А чи справді втішна? Ви точно знаєте? А що, коли я візьму оту — «У мене буде пишний похорон»? Це смішна книжка?» «Кому смішна, а кому й ні,— відповіла Роза. — Це залежить від вдачі». — «А оця? В в ній трошки… того… ви розумієте, що я маю на увазі… Ні, не те, щоб я був особливо охочий до скоромненького в книжках; коли самому як слід напружити уяву, то не треба й книжки…»
— Він посмів тобі таке сказати? — обурено вигукнув Дені.— А скільки за цей час ти продала збірок віршів?
— «Сад інфанти» та ще кілька книжечок, які ми одержали з «Меркурія»[27] для твого приятеля П'єра.
— А ти й не сказала мені, що бачила П'єра.
Вдень, коли їх обох не було, замок переходив у розпорядження Жюльєна, що зволив виходити з своєї кімнати на той час, поки мати її провітрювала та перестилала постіль. Якщо не було дощу, він зважувався вийти в садок, спершу переконавшися, що поблизу нема нікого з родини Кавельге. Він не хотів бачити біля себе жодного людського обличчя. О п'ятій годині вертався до своєї кімнати. Мати приносила туди їсти, потім він заглиблювався в який-небудь детективний роман.
З молодшими дітьми пані Револю зустрічалася тільки за вечерею. Вона спускалася до них ніби з якоїсь недосяжної планети, приносячи вісті про те, що відбувається в таємничій кімнаті, так ніби це були події світової ваги. Того дня, коли Жюльєн дозволив собі порушити мовчання, вона докладно переказувала й коментувала його висловлювання, звітувала про його апетит, а також і про всі примхи його шлунку.
Якогось дня — страшенне хвилювання: Жюльєнові забаглося прочитати газету. Як на лихо, там писалося про великосвітське весілля, і всі згадані гості були Жюльєнові знайомі; від цієї прикрості йому знову погіршало. Пані Револю дуже картала себе за неуважність: треба було самій переглянути газету, перш ніж давати Жюльєнові. А то доводиться знову все починати спочатку.
Особливо засмучувало її те, що хлопець, іще недавно такий пещений, тепер не мився. «Ви пам'ятаєте? Двічі на день брав ванну, за нігтями стежив… А тепер — як догляну, щоб сяк-так обличчя було вмите, руки та ноги… А все інше..!»
Дені, вдаючи, ніби слухає уважно й з цікавістю, пускав усе те повз вуха. Він дивився на Розу, що також сиділа з непритомним поглядом. «Страшенно втомилась», — казала. І справді, вона зблідла, під очима з'явились темні пасмуги. Ще добре, що старий Шардон, з пошани до своєї колишньої клієнтки, дозволив їй сидіти, коли в книгарні не було покупців. Але Роза своїм виглядом не викликала жалощів: вона пломеніла щастям, і Дені відчував його тепле сяйво. Роза всміхалася на кожне братове слівце, ніби їй конче треба було витратити той надмір задоволення й радості, що переповнював її істоту. Ніколи вона не була така ніжна з братом; але майже ні про що не питала його, і він навіть поскаржився:
— Ти мною вже не цікавишся!
— Ти хочеш, щоб я тебе розпитувала про шкільні справи? Дяка богові, нам ніколи не доводилося клопотатися ними… Та й, зрештою, тобі вже сімнадцять років…
— Ідеться не про мої шкільні справи, а про мене самого, про твого брата, Розето, якому вже сімнадцять років.
— Ти добре знаєш, що я завжди охоче тебе слухаю. Я тільки те й роблю, що слухаю. Але ти сам уже нічого мені не розказуєш…
— А що ж розкажеш дорослій дівчині, та ще й власній сестрі?
— Тоді чим же ти, баламуте, невдоволений?
— Ще раз тобі кажу: тим, що я тебе не цікавлю, що тобі зі мною нецікаво…
— От тобі й маєш!..
— Ти вважаєш, що я дурніший, ніж П'єр Костадо.
— Ні, не дурніший, у тебе тільки нема такого таланту… Я його бачила вчора: він у четвер до нас приїде. Хоче прочитати тобі уривок із «Кібели».
— Ти бачила його? Про що ви розмовляли?
Bona відповіла, що розмовляли про його вірші, що він не довго й пробув. У четвер… Дені й сам збирався дещо перевірити — потайки від Рози… Його непокоїв один проміжок часу — обідня перерва, дві години, коли Роза була не в книгарні. Увечері, після роботи, о шостій годині вона поспішала на трамвай, а в обід? Не почуття незручності стримувало Дені від такого розслідування, а страх перед тим, що він може відкрити; до того ж він не хотів зустрітися з П'єром Костадо.
27
«