Він таки приїхав у четвер на своєму велосипеді, цей Костадо, хоча того дня лив холодний дощ, і Дені вже сподівався, що П'єр не приїде. Дені повів його в невелику вітальню й відразу почав розмову про «Кібелу»; у вікно було видно, як тане сніг, заливаючи поле. Дені відчував, що П'єр має щось йому сказати, хвилюється, ледве себе стримує, щоб не сповістити відразу про якусь важливу новину. Але Дені не хотів нічого знати й зводив розмову на поему, що так йому подобалась.
— «Кібела» не дуже посувається, — сказав П'єр Костадо. — Не те в мене тепер в голові. А ти дуже хочеш, щоб я тобі розповів про «Кібелу»? (Це його радувало, зворушувало навіть). Я дійшов до того епізоду, коли Аттіс її зрадив, коли Кібела побачила його з німфою Сангаридою. Цілий тиждень я працював над двома десятками рядків…
— Ти знаєш їх напам'ять?
— Ти хочеш, щоб я прочитав тобі? Справді?
Він кинув запалену сигарету.
— Звичайно, Кібела знову промовляє до себе самої.
І він почав читати тим незвичним співучим голосом, що й колись, та сьогодні Дені не був у захваті від нього.
Дені затулив обличчя руками й, помовчавши, сказав:
— Самотність перед лицем чужого кохання. Кібела в своїй сутності така: істота, що схилилась над безоднею насолод, у яких вона не має участі, бо їй відомий у коханні лише той самітний пломінь, який палає у внутрішніх глибинах, нікого не освітлюючи й не зігріваючи…
— Дені, збожеволів ти, чи що? Нас ці справи не обходять. Ми ж не кохали… Не починали ще «насправжки», як ти колись висловився…
А коли його друг, нахилившись над вогнем, не відповів нічого, П'єр повів далі:
— В чеканні цього часу радітимемо коханню інших… Я ждав, поки все з'ясується остаточно… Не хотів, щоб тобі казали, поки не буде підписано…
Дені підвів голову й пильно подивився на П'єра. Огидним здалося йому це розпашіле від велосипедної прогулянки й від каміну обличчя, цей золотавий пушок на палаючих щоках.
— Усе трапилося зовсім несподівано! Я і Робер погано думали про нашу бідолашну матір. Її глибоко вразило ваше нещастя… І от вона зважилась на те, чого від неї ми найменше сподівалися; я довго не хотів вірити, аж поки воно сталося насправді; з мене, старий, знято опіку, хочуть розділити майно, і не лише спадок по батькові, а й те, що належить матері…
Дені нетерпляче перервав:
— До чого все те мені?
— Любий мій Дені, та невже ти не розумієш? Робер стане тепер незалежною людиною; йому буде на що прожити навіть з дружиною, поки він закінчить свою медичну освіту… Ну! Що на це скажеш?
Дені підвівся. Він стояв обличчям до каміну, спиною до П'єра. Відповів спокійно:
— Ти забуваєш, що в Рози тепер уже інші турботи. Цю сторінку вона перегорнула, це її вже не цікавить…. Чого смієшся, як дурник?
— Ні, цієї сторінки вона не перегорнула… Вона тобі нічого не казала, бо не вірила, як і всі ми, що мати доведе до кінця задумане. Не хотіла ділитися з тобою марними сподіванками…
Дені озвався байдужим голосом:
— А, розумію. Виходить, вони зустрічалися інколи? Старий, та ось уже три тижні, як вони обідають разом у молочній біля медичного факультету… А щочетверга і я до них приєднуюсь. Мені давно кортіло розповісти тобі… Та Розета не дозволяла. Ну, старий, що тепер скажеш?
П'єр поклав руки на плечі Дені.
— Визнай, що я все-таки почав потроху виправляти ситуацію.
Дені похитав головою: мовляв, незрозуміло, яка роль належить тут П'єрові.
— Велика роль, старий, дуже велика! Між нами кажучи, мати під час поділу трималася добре, а тепер безперестанку товче, що наші будинки дають усе менше й менше прибутку, що за ремонт квартир доводиться платити неймовірно великі гроші, податки більшають, і на ті кошти, які залишаються, Робер не зможе утримувати всієї родини… Ти ж нашу матір знаєш!