Щоб не заходити в дім, вона звернула в сад. Спека ще не минула. Трава поросла скрізь — не знайшли, хто б її скосив. Раптом вона побачила Дені. Їй би хотілося бути самій, але брат уже підійшов до неї і мовчки йшов поруч. Його біла полотняна куртка й еспадрильї були зелені від трави. Раптом він промовив:
— Тобі було б приємніше, якби тут був не я, а інший.
Роза схопила його за плечі, кажучи:
— Дурненький! Ніхто не займе у мене в серці місця, що належить братикові.
Дені йшов понурившись і кусав зірвану травину.
Роза додала:
— Існує щось таке, що належить лише нам обом, і назавжди лишиться тільки для нас обох.
Він підвів голову:
— Ти справді так думаєш, Розо? Скажи, ти не жартуєш?
— Ні. Хоч як любиш нареченого… а бог знає…— Вона мимохіть замовкла. — Хоч би як ми його любили, — знову заговорила вона, помовчавши, — існують такі закутки в нашій душі, куди він не скоро, а може, й ніколи не ввійде…
— А я?
— Дещо я почуваю одночасно з тобою… Нам навіть слів не треба.
— Тут наше життя, все наше дитинство… Коли я подумаю, що для Робера Леоньян — це тільки «нерухомість», якої йому хочеться здихатись…
Дені замовк; він чекав. Але Роза вже розсердилась:
— Головне, не чіплятись до нього з тим Леоньяном!
— Це дуже важливо для всіх нас, а надто для тебе, Розо. Ти просто не усвідомлюєш цього… Звичайно, не слід чіплятися до Робера, але у мене виникла одна ідея, мати погодилася зі мною, а ти мені скажеш, що ти про це думаєш.
Він сам себе слухав, викладаючи свою ідею заздалегідь старанно приготованими реченнями. Дівчині з родини Револю не личить виходити заміж без посагу. Тож у посаг Розі дадуть Леоньян, а Леоньяп недалеко від міста, на перехресті чотирьох доріг; ціна йому ніяк не менше мільйона. Звичайно, Робер буде зобов'язаний не продавати маєтку й утримувати його в належному стані — тоді існування родини Револю буде забезпечене назавжди. А Кавельге доведеться показати на двері — так звільниться не лише житло, а ще й харчі та паливо. Роза стане владаркою над курми, кролями, коровами і над городом. Бордо зовсім близько, отже, вони легко збуватимуть молоко, яйця, городину та садовину.
Дені говорив з великим запалом, тим паче, що тема була з дитинства близька і йому, і сестрі. Вони здавна захоплювались можливістю осісти на власній землі, грати в фермера і фермершу.
— Це тобі буде приємніше, ніж цілими днями стовбичити в Шардоновій книгарні.
— І ми будемо разом, ніщо не зміниться.
Він не стримав вигуку:
— Як нічого не зміниться? Він же тут буде, він…
— Ти його не знаєш…
— Я його знаю! І знаю, чого він тобі подобається, краще знаю, ніж ти сама. От побачиш, який він стане згодом…
Вона затулила йому рота рукою. Дені вирвався.
— Ти добре знаєш, що П'єр забрав собі весь розум pодини Костадо — іншим нічого не лишилось… Оцей був би гідний тебе…
Роза стисла братову руку:
— А якби П'єр не був іще хлопчаком і якби я його покохала, то ти й йому цього не пробачив би?..
— Не заперечую, — відповів Дені тихенько. — Я вже йому й тепер не пробачаю.
— А що цей малий бідолаха тобі зробив?
Дені голосно зітхнув і провів рукою по вологому чолу.
— Дурниці я верзу, вибач мені… Я люблю П'єра, любитиму й Робера, любитиму вас усіх, аби тільки нам з тобою бути разом. Треба зберегти Леоньян, люба. Якщо Робер прийме… Та хіба йому важко прийняти такий подарунок?
Роза обіцяла поговорити з Робером за першої-ліпшої, нагоди.
— Це тут ви вчора сиділи, — раптом сказав Дені.
Він зупинився біля алеї, що вела до лип, і оглянув порожню лаву.
— Мало вам того, що ніч, — з гіркотою промовив він, — так треба ще й ховатись.
Роза тоненьким голоском малої дівчинки, так точнісінько, як вона сперечалася з братом у дитинстві, спитала, чому він втручається в ці справи. У відповідь почула, що відколи батько помер, а Жюльєна брати до уваги не доводиться, то він, Дені, опікуватиметься нею. Роза знизала плечима, звернула зі стежки й пішла навпростець по траві.
— Досить уже з мене, не ходи за мною.