Але Дені таки побіг слідом. Блакитні метелики пурхали в нього з-під ніг. Цикади змовкли.
— Коли ти думаєш, що ти не така, як інші,— засапавшись вигукував Дені,— то помиляєшся, небого. Всі дівчата одним миром мазані! Вони бороняться тільки від тих хлопців, які їм не подобаються, та й то ще…
— Де ти вичитав цю премудрість, бовдуре?
— Я не вичитав. Я знаю життя краще, ніж тобі здається. Може, навіть не гірше, ніж ти, особливо відучора…
Роза йшла швидко, Дені біг за нею. А тут вона раптом зупинилась і спитала, що він мав на увазі. Дені пильно дивився на неї, блідий від люті.
— Я мав на увазі те, що від учорашнього вечора дещо перестало бути для тебе таємницею…
Лясь — по одній щоці, лясь — по другій:
— Переступаєш усі межі, любчику…
І Роза бігом подалася додому. Дені прикипів до місця — руки опущені, щоки палають. А круг нього знову таємниче тремтіння, яке вони були порушили, знову лука озвалася своїм співом, тим бринінням літніх вечорів, що постає з глибини нашого сумного дитинства. Дені в своєму стражданні наче приріс, наче пустив коріння в землю, і комахи вже не відрізняли його від рослинного світу. Метелик з породи переливниць сів йому на плече, стуляючи й розтуляючи крильця. Мурашки поповзли по цьому живому стовбурі. Жуки-рогачі й дроворуби басовито гули в листі осяяного вечірнім промінням дуба. Якби можна було померти отак, непорушністю вступити в смерть, відчути, що кров твоя обернулась на сік, якби поволі прослизнути в рослинний світ, перейти з одного царства в інше, з царства любові й болю до царства сну, який також є життя!
Дзвоник покликав обідати. Роза знову з'явилась на луці й попрямувала до Дені. Підійшовши, вона обняла його за шию і почала цілувати в щоки, які й досі палали.
— Я винна, але ж ти сам мене довів!..
Він стояв заклякнувши й не відповідав на поцілунки. Роза сказала сміючись:
— Не дивись на мене так, совеня!
Але він — для забавки й щоб настрахати сестру — стояв так само нерухомо й дивився на неї не кліпаючи, ще пильніше. Тоді Роза зірвала травинку й почала лоскотати його, засуваючи стебельце в ніздрі, в куточки губ, аж поки він вибухнув свіжим дзвінким сміхом, що зберігся у нього з дитинства.
Того самого вечора в домі Костадо, тільки-но кінчився обід, П'єр, як і завжди, пішов до себе в кімнату, а Робер трохи затримався. Мати не питала нічого. Але інколи вигуком або й просто поглядом допомагала йому висловити те, що він хотів. Проте коли Робер натякнув, що Роза намагалася вплинути на нього в інтересах своєї родини, повівши мову про Леоньян, вона не втрималась:
— Оце вже що ні, то ні, сину! Не вірю, що Роза на таке здатна. Я ж добре знаю дівчинку. Звичайно, я не маю щодо неї ніяких ілюзій, та, мабуть, ти від мене їх і не вимагатимеш. Як на мене, не надто вона кмітлива; можливо, я помиляюсь. Але щодо мужності — ніде правди діти: це у неї є. Проте гарні нахили не заступлять того, чого нема. Крім того, дуже вона квола. Коли ти її привів до нас, — а я ж її не бачила відтоді, як у них сталося нещастя, — я її не відразу й упізнала… Їй би треба десь відпочити на лоні природи; перед весіллям це не вийде — я не хотіла б, щоб через тебе вона позбулася свого заробітку, а потім… Дивні ви, чоловіки! Не розумію, як може подобатись хирлява дівчина… Зрештою тобі вона подобається, і я в це не втручатимусь. Та щоб вона була здатна на якісь інтриги, цього я не допускаю…
Робер відповів, що і в нього такої підозри нема. Роза піддалася на намови, та й годі.
— Ну, хлопче, тоді не вагайся; як вона ще з тобою заведе про це мову, відразу обріж її. Є два типи дівчат: одні кидають батьківський дім одразу, дбають лише за інтереси чоловіка, а інші серцем лишаються з батьками, а про чоловікову родину й думати не хочуть. Якщо твоя Роза належить до другого типу, то шкода тебе й нас усіх шкода. Становище й так уже незавидне — і в тебе, і в нас усіх: оце твоє одруження на самому початку кар'єри — справжня катастрофа.
Робер устав.
— Чому ти завдаєш мені болю? — спитав він плаксиво. — Невже це тобі приємно?
— Я? Я завдаю тобі болю?
Він підійшов до матері:
— Чого ти домагаєшся? Моє одруження — справа вирішена, тут не зміниш нічого. Спробуймо поглянути на нього з гарної сторони.
— Нема тут гарної сторони, — мовила вона невблаганно.
— Зрештою, я дав слово.
— Ти даси слово мерові та священикові. А нині ти лише наречений. Ще й заручин не було. Ну, що ж! — раптом скрикнула вона. — Ти хочеш мене присилувати — тим гірше! І все одно я сподіватимусь, що цього не станеться. Надіятимусь не знаю на що — на хворобу, на землетрус — як мати засудженого до страти…