Вона чекала вибуху. Але Робер кілька секунд мовчав. Нарешті тихенько промовив:
— Вона помре.
Леоні Костадо захлинулась від хвилювання. Вона важко підвелась, поклала руки на Роберові плечі й сказала, шукаючи очима його погляду:
— Бачу, синку, ти все розумієш, і в тебе ніяких ілюзій нема, проте сам ти лізеш у зашморг…
Він мляво перечив, запевняв, що любить Розу, що вже пізно міняти щось, повторював, що вона помре.
— Ні, вона тільки страждатиме, але ще більше страждатиме, коли зрозуміє, що зав'язала світ чоловікові й він не може їй цього простити.
Леоні відчула, що на цей раз досить, що треба спинитися. Але не змогла втриматися ще від однієї спокуси — вийняла з шухляди відому Роберові жовту папку з документами про розподіл майна.
— Ось приблизні підрахунки того, що нам залишається, коли сплатимо податки, заплатимо нотаріусові, експертам. Ви матимете хіба що по десять тисяч ренти…
— А прибутки з будинків?
— Які там прибутки? Видатки більші за прибутки.
Голос у Робера затремтів:
— Ти гіпнотизуєш себе грошовими справами. А йдеться ж про живу істоту, про молоду беззахисну дівчину.
Мати обняла його.
— Я про тебе думаю, любий! Не можеш ти дорікати мені, що я думаю насамперед про рідного сина. Не хочу, щоб ти був нещасний.
— Я буду щасливий, коли буде щаслива Роза. Я самої думки не можу знести, що вона страждає через мене.
— Я розумію тебе… Не слід робити чогось такого, за що потім доведеться червоніти.
— Отже, ти й сама розумієш, що виходу нема.
Вона відчула у нього в голосі легеньке розчарування й додала обережно:
— Вихід завжди є. Тільки не відразу його побачиш.
На порозі Робер обернувся:
— Ти не думай, що зможеш мене відмовити…
— Я нічого не думаю, любий. Лягай спати, не працюй допізна.
XIІ
Над містом уже два дні збиралася гроза. Роза сказала Роберові:
— Якщо пуститься дощ, зачекай на мене в кондитерській напроти сквера. Так, так, у Егера. О шостій там нікого не буває.
Вибило чверть на сьому. Робер з'їв уже троє тістечок, і його нудило. По вітринній шибі струмувала вода.
«Якщо вона за п'ять хвилин не з'явиться, я піду», — думав він. Під грозову годину в Робера завжди були напружені нерви. Він знав це й боявся, що може вибухнути гнівом. Притиснувшись лобом до скла, він, як бувало в дитинстві, дивився на тротуар: по ньому порошили дощові краплі, розкидаючи дрібненькі бризки.
Він переконував себе, що Роза запізнюється через дощ. «Певно, не захопила з собою парасоля. Хіба ж вона про щось думає? Ну-ну! Прийде, мабуть, мокра як хлющ». І він перевів погляд на двох молоденьких офіціанток, які щойно обслужили його й перешіптувалися за прилавком. Він уявив собі, яке враження справить на них заляпана Роза, і йому стало ніяково, що він соромиться її. Робер устав, поклав на столик гроші й раптом побачив Розу; зупинившись перед дверима кондитерської, вона складала якогось жалюгідного чоловічого парасоля, що його, видно, дав Шардон. Мокра спідничка під вітром облягала їй ноги. Нарешті вона ввійшла й розгублено зупинилася, не знаючи, де поставити парасоля, з якого стікала вода; одна з офіціанток узяла його, і тоді Роза підійшла й сіла біля Робера.
— Ой, як я бігла! — сказала вона.
Робер глянув на неї скоса:
— Який у тебе вигляд? Дивись, іще застудишся.
— Дарма, я витривала. Спідниця моя під дощем обважніла, ноги мокрісінькі, а переодягтися можна буде хіба що через дві години. Та все це дурниці, якщо ти зі мною.
— Ти нітрохи не стежиш за собою, Розо. Ти зовсім нехтуєш…
Вона перебила його, вважаючи ті слова за похвалу.
— Ні, ні! Я не мужніша за інших. В тому, що я не зважаю на деякі речі, нема ніякої заслуги; для мене найголовніше, щоб ми були разом, — тихенько закінчила Роза.
Вона піднесла до губ келих поданої їй малаги.
— Слід би подумати й про мене, — сказав Робер, — подумати про маленьку Розету, яку я так любив.
Дівчина здивовано глянула на нього. Він провадив:
— Вона була не в мокрій від дощу спідничині, ота моя Розета, в черевичках її не чвакала вода, пасма волосся не вибивалося з-під старенького капелюшка. Це не докір тобі,— похопився він, — проте інколи треба вибачати мені, якщо я змушений робити зусилля…
Роза не зводила з нього очей. Робер знітився.
— Мені хотілося, щоб ти доглядала себе… Тобто своє обличчя, тіло.
Роза швидко сховала руки під стіл. Вона зблідла.
— Я тобі вже не подобаюсь?
— Не в тім річ, Розо… Я тебе прошу, дбай про себе. Вперше бачу жінку, байдужу до дзеркала. Глянь-но в дзеркало — і ти зрозумієш, що я хочу сказати.