Робера охопив страх. Треба викручуватись!
— Це нічого не важить, — сказав він. — Ти сама не знаєш, що кажеш… Кожен чоловік, який уночі разом із дівчиною… Та що там! Будь-яка жінка так само запалила б мене…
— То була не «будь-яка жінка», то була я, Роза… Я! Я!
Він сказав, що була темна ніч, що він і не бачив під тими липами, кого цілує, а якби й побачив… Але Роза, заткнувши вуха, щоб не чути його відповіді, закричала:
— Ні! Ні! Ні!
Вона вхопилась за шию і так, мовчки, з похиленою головою, стояла біля каміна. Невже це каже той самий Робер, якому вона повернула слово після родинної катастрофи, а він усе одно прийшов домагатись її руки? Неймовірно!.. Вона не мовила жодного з тих слів, на які сподівався Робер, у яких би прорвався гнів зневаженої жінки. Тоді він відповів би образою на образу. Все сталося б у жорстокій битві, і він не виглядав би полохливим душогубом маленької беззахисної дівчинки. Але Роза здатна лише на любов і страждання. І яка сила була в її беззбройності! Варто йому зараз завагатися, розчулитись — і по всьому! Вона знову зв'яже його — і вже навік! Ще злегка штовхнути — і двері відчиняться. Адже удару вже завдано, найприкріше зроблено.
— Ти, мабуть, вважаєш мене жорстоким: але ж я піклуюся про тебе. Я вже не певен, що зможу зробити тебе щасливою. А перемінився я тільки тому, що ти перемінилася. І ти не зарадиш нічому, навіть коли вберешся в свою білу сукню. Ти вже ніколи не станеш тією Розою…
Він усе-таки сперечався, доводив — і в Рози ожила надія.
— Ні, я та сама! Я покину Шардонову крамницю, і ти завтра впізнаєш свою Розу. Я залишуся в Леоньяні й більше зароблятиму, зайнявшись господарством — худобою та городництвом… А знаєш, — раптом стрепенулась вона, ніби її осяяло натхнення, — я не безприданниця. В мене добрий посаг: мені віддають Леоньян. На це пристала вся сім'я… Леоньян! Уявляєш собі? Звичайно, це вимагатиме певних витрат, зате ми будемо мати все своє, життя нам нічого не коштуватиме. Досить того, що нам доведеться лише раз на тиждень ходити до м'ясної крамниці!
Робер не спиняв її. Вона несподівано звернула розмову на інше. Тепер він може не стримувати гніву — адже Роза, сподіваючись, що привабить його, наполягала:
— О, ми навіть не уявляємо, скільки коштує такий маєток, як Леоньян… Певно, десь із мільйон, якщо…
Робер перебив її, сказавши різким тоном:
— Справді? Тоді найрозумніше продати його.
— Ні, на продаж ми не матимемо права.
— Чому б то? Адже він належатиме нам.
Роза простодушно відповіла — видно вважаючи це за звичайнісіньку річ, що Леоньян віддають, аби його зберегти. Робер схопився на ноги і злісно сказав:
— Твоя родина має мене за дурня! Добре діло! На тобі занедбаний маєток! Відбудуй його своїм коштом, та ще й посади собі на шию нахлібників… Нема дурних!
Господи боже! Виходить, вона пішла хибною дорогою… І Роза пролебеділа:
— Яких нахлібників?
— Твою матір, Жюльєна, Дені… Не мають же вони наміру забратися звідти, щоб звільнити нам місце?
— Але ж, Робере… Дім такий великий. Вистачить місця для всіх.
Робер вибухнув силуваним сміхом.
— Для всіх, авжеж!
Роза зрозуміла, що він знайшов привід, за який можна вхопитися, і що вона все втратила.
— Я не думала про такі речі, точніше, ухилялася від цих думок, — мовила вона покірним голосом. Я передбачала деякі труднощі, але я гадала, що ти все владнаєш. Я була така впевнена в тобі, що переклала на твої плечі всі турботи про наше майбутнє. Мені здавалося, що ти мене любиш, — сказала вона крізь сльози, — а коли любиш, то не задумуєшся про майбутні труднощі, не лякаєшся ніякого тягаря, навпаки, любиш його і навіть благословляєш. Задля тебе я ладна витерпіти все, що завгодно. І мені здавалося, що й ти…
Робер підійшов до відчиненого вікна. Роза зрозуміла: він хоче, щоб вона пішла. І в цю мить вона всім єством відчула: щастя її загинуло без вороття… Проте ж він іще тут, у цій кімнаті! Можна підійди ззаду й погладити його волосся. Вона ступила кілька кроків до дверей. Роберові майнула думка: «Зараз усе скінчиться». Він зітхнув на повні груди. Та Роза зупинилася й сказала:
— Послухай, Робере… Я згодна на все. Я не буду твоєю дружиною. Про єдине благаю: не покидай мене назовсім, залиш мені куточок у серці. Може, ти хоч трошечки любитимеш мене, коли упевнишся, що я вже не домагаюся шлюбу… Мені б лише бачити тебе.
Він навіть голови не повернув, а вона тихенько додала: