— Лиш останні слова, та досить і того… А потім я бачила її…
По хвилі вона спитала, куди подалася Роза — чи не в Леоньян? Так. Сама-одна поїхала. Він якось і не подумав про це. Леоні промовила стиха:
— Не спати нам цієї ночі!
Робер сказав, що він іде з дому й повернеться пізно. Тільки не треба розпитувати, куди та чого. Він тепер вільний. Хай там що — вільний!
В цьому слухняному замкнутому хлопцеві виявилося щось таке, що збентежило матір: він сміявся. Не напився ж він! Хоча інколи п'яніють і від учинків. Раптом, утупившись в одну точку, він мовив:
— П'єр… Я й не подумав про нього!.. Де він?..
— Сьогодні він обідає з товаришами. Ти ж знаєш, я його більше не тримаю на припоні. Та зрештою він і не питає мого дозволу.
Жалюгідний вигляд сина дратував її. Робер товк своєї:
— А що сказати П'єрові?
— Робере, адже ти старший, ти не повинен перед ним звітувати.
Робер покрутив головою. Вона не знає П'єра і не уявляє, на що він здатний.
Робер вийшов, а Леоні так і не згадала, що треба скинути капелюшка. Чорні виноградинки тремтіли над головою. Лічильна машина в ній раптом зупинилася й перестала відбивати цифри; будинки вже не поставали в її уяві своїми фасадами, що волали про ремонт; вона вже не думала про непоновлений страховий поліс чи про вексель, що його конче треба знайти в стосах рахунків.
Але це був короткий спалах. За якусь хвилину вона переборола свою розчуленість і скорилася інстинктові, що завжди поривав її «взяти гору».
«Треба його швидше одружити, — думала Леоні.— Досить у сім'ї й Гастона. А щодо наречених, то на місце втраченої одної знайдуться десять. Та ще з добрим посагом і без дармоїдів на додачу. До речі, які в нас є вигідні партії? Їх не рясно. Та цього разу треба шукати не з-поміж отих бундючних, що високо несуться. Чому б не попитати десь на селі? Хоча б і в Ландах? Саме там певне майбутнє,— на сосняки ціна зростає… Солідний шмат краще будь-якого блиску… Все перекраяно, треба шити наново».
XIIІ
Того дня П'єр не обідав з друзями, як він сказав матері; крім Дені Револю, він не мав жодного друга, з яким міг би обідати в ресторані. Насправді П'єр пообідав сам-один у портовій харчевеньці, замовивши собі черепашки по-матроськи, вугра, салати й сиру рокфор, випив чарку коньяку і завершив свій обід пляшкою білого вина.
Він уже сп'янів, але тим приємним, легким сп'янінням, що схиляло до бурмотіння віршів; у голові метеором пролітали сліпучі думки, з'являлися тисячі стежин, дивні зіставлення фактів, літературні міркування. П'єр нічого не нотував; він був занадто багатий, щоб підбирати діаманти, які випадали з кишень. Ще досить залишається, думав він.
Проте йому важко було розрахуватися, встати, пройти, не хитаючись, до гардеробу, добратися до дверей і вийти на вулицю, де, немов та жінка, що під вікном корчми вичікує чоловіка-п'яницю, чигає на нього гнітюча самотність.
В юрбі, що її висипав на набережну злидарський квартал Сен-Мішель, П'єр ішов, пригнічений своїм багатством, яким він не мав із ким поділитися. Якби тут був Дені, отой совоокий Дені! Дарма що він ніколи нічого не дарував навзамін за те, що діставав у дарунок. Окрім Дені, нема нікогісінько. Правда, є ще Роза, але вона незабаром стане йому сестрою, тобто особою недоступною…
У післягрозовому імлистому небі із щебетом літають ластівки. Спустіла ріка несе до океану каламутні води. До пристані туляться чорні барки. Зелені тіняві переліски вінчають вершини горбів… Краса світу — ось у чому втіха….
П'єр простував бульваром Фоссе і, звівши замислений погляд, не помічав поодиноких чоловіків, що, скинувши піджаки, в підтяжках порозсідалися на стільцях під своїми дверима. Мов оті ластівки, що мелькали над головою, снувалися рядки напередодні писаних на берегах зошита з природознавства вірші. Він довго намагався їх пригадати, аж нарешті окремі рядки скупчилися в пам'яті, ніби наловлені дикі голуби, що б'ються в клітку. Він не помітив, що спинився на тротуарі, що на нього насмішкувато дивиться дівчина, і співучим голосом бурмотів тужіння Кібели:
Поглинутий своєю поемою, що звучала в душі, як неясне гудіння вулика, П'єр дійшов до сусідньої з його будинком Соборної площі, де височів бронзовий монумент на славу полеглих у війні 1870 року. Біля будки трамвайників на лаві сиділа жінка, схожа на Розу. Наблизившись, П'єр упізнав її, хоча не був упевнений, що це справді вона. Він вигукнув її ім'я, і вона здригнулася.