— Голова запаморочилась, — мовила Роза. — Мабуть, од грози. Вигляд у мене, певно, жахливий… Я оце — од вас. Мені вже покращало, шкода тільки, що останній трамвай пропустила. Ні, ні, не турбуй Робера. Зрештою його немає вдома — пішов до товаришів готувати лекції. Якби ти міг знайти мені візника…
П'єр пригадав, що по вулиці Труа-Коніль є візницький двір. Коли він подався туди, Роза підійшла до фонтанчика з питною водою і, намочивши хусточку, витерла очі, лице, й помила руки.
Із відкритої коляски зійшов П'єр.
— Ну, звичайно, я проведу тебе. Невже ти думаєш, що я відпущу тебе саму, надто в такому стані? Та й мені буде приємно проїхатися вночі.
Роза мляво заперечила — їй бракувало сили сперечатися. П'єр сів поруч, і старенька коляска заторохтіла по бруківці. Роза почала жваву розмову, щоб завести в оману хлопця. Вона казала, що вдома не турбуватимуться, бо вона вже двічі спізнювалася на останній трамвай. Впадаючи в фальш, П'єр наспівував «О ночі світоче, моя чарівна зоре».
— Знаєш, я трошки випив… Зайвого не пив, — поспіхом додав він, — зовсім мало… Така несподівана ця поїздка… Неждано-негадано… це чудесно… Після дощу поля чудово пахнуть.
Він несміливо присунув руку до її руки. Роза не забрала руки. Спочатку їй було страшно на саму думку, що доведеться аж до Леоньяну терпіти П'єрове товариство. Але тепер їй була приємна його присутність, як і тепло його великої руки; хай вона й трошки спітніла, Роза й гадки не мала прийняти свою руку. П'єра не дивувало таке довір'я. Закинувши голову, він дивився на небо, тепер уже не затиснене дахами будинків, а широке й вільне над посвіжілою околицею. Із-за садиби Рабата виплив місяць. П'єра охопили глибока ніжність, лагідність і мир, що несли спокій його душі. Він нічого не краде в брата, тримаючи в своїй великій лапі оцю маленьку довірливу ручку.
— Розо, — раптом сказав він, ніби думаючи вголос, — як ти гадаєш — діти можуть любити, по-справжньому любити?
— Не знаю, — відповіла вона і стиснула губи.
— Ти навіть не уявляєш, як я тебе любив… І завжди любитиму. Не смійся з мене. Кажи що завгодно, тільки не глузуй. Я й сам знаю, що мені лише вісімнадцять років. Не треба дивитися на мене, забудь, яке в мене обличчя.
— Я не забуду твого обличчя, — мовила Роза, не повертаючи голови. — Воно в моїй душі, воно буде завжди там. Згодом, коли ти станеш знаменитий, коли прославишся в усьому світі, я пам'ятатиму тебе таким, який ти ось зараз, переді мною, цього вечора. Саме цього вечора… якого я ніколи не забуду…
Вона не докінчила. З глибини її душі здійнялася буря скорботи, нездоланна, як припадок епілепсії. Саме тут почалася вибоїста бруківка, і під гуркіт коліс, торохтіння старенької коляски Роза мало-помалу заспокоїлась; П'єр так нічого й не помітив. Він сидів, відкинувши голову на шкіряну спинку.
— Чи пам'ятаєш ти Понтейяк? — запитав він. — Пляж… Відтоді вже минуло два роки… Ми засмагали на сонечку… Ти тоді розгнівалася на мене за вірші, які я тобі дав: ти не зрозуміла, що адресовано їх не тобі самій… Я виходив із тебе, щоб потім удатися до міфологічного образу. Навіть зараз я майже кожного разу виходжу від тебе…
Розу знову захлюпнула хвиля гострого болю. «Хоча б він почав читати свої вірші,— думала вона, — я б тим часом заспокоїлась». І П'єр, усміхаючись, сказав:
— Втішно те, що мене надихнули тоді твої сонячні опіки. Пам'ятаєш?
— А далі,— провадив він із усмішкою на устах, — ішли ті рядки, що розсердили тебе, — ти подумала, що в них мовиться про тебе.
— Цього вечора вони мене не гнівитимуть, мій любий П'єре.
«Говори, говори далі,— думала вона, — не зупиняйся!»
Вона сказала одним подихом, мов дитина, якій розказують казку:
— А далі?
— Далі? Не пам'ятаю вже…
П'єр замовк. Він напружував пам'ять, намагаючись пригадати, і йому ніби почулося ридання. Він повернувся до Рози, яка сиділа, відкинувши голову. Йому видно було тільки витягнену шию та овал підборіддя: все свідчило про спокій. Вона мовила;