П'єрові дуже хотілося спати, проте він вирішив діждатися брата. Щоб не заснути в глибокому м'якому кріслі, де він, бувало, часто скручувався калачиком, П'єр заходився рахувати візитні картки, що їх витяг із піддзеркальної шухлядки, а потім став обмірковувати звинувачувальну промову, яку мав виголосити. Та ні, краще здатися на натхнення. Але важко боротися зі сном. Очі самі заплющуються. Кілька разів долинали з вулиці кроки перехожого — ось-ось вони затихнуть перед парадними дверима. Чути було, як наближається екіпаж, нібито зупиняється біля дому — але сумне цокотіння копит мало-помалу даленіє. П'єр поволі забував мету свого очікування; в пам'яті зринали рядки з «Аттіса». І тут — чи не ганьба? — йому сяйнула несподівана ідея: Кібела обертає Аттіса на молоду сосонку — і то не з почуття помсти за невірність, а тільки для того, щоб вона вічно володіла ним, а він володів нею, щоб вони стали нероздільні, як дерево із землею… І так, замріявшись, П'єр далі й далі відходив від Аттіса, від Робера, від Кібели, від Рози.
Під дверима почулися нерішучі кроки, які П'єр легко впізнав би, та він їх уже не чув. Ще з порога побачивши, що П'єр, припавши щокою до підлокітника, спить у кріслі, Робер спершу хотів утекти. Але навіщо? Як не крути, а доведеться витримати сутичку з оцим несамовитим. Хто ж йому про все розповів? Робер уже зробив рух — розбудити П'єра, — та раптом завагався. Тут він побачив себе у дзеркалі шафи. З обличчя не видно, як він провів ніч. Очі не запухли, такі, як звичайно. А що помітно на яснім чолі? Сяйво зорі, пробиваючись крізь жалюзі, ряхтить у рудім волоссі. На даху затуркотів голуб. У сквері Пей-Берлан зацвірінчали горобці. П'єр, розтуливши губи, спокійно дихав. А Роза — чи спить вона? Чи стало їй сили зірвати з себе одяг і впасти на ліжко? Може, П'єр узнав щось про неї від Дені? То, може, сталось якесь нещастя?
— П'єр! — зненацька гукнув Робер. — Що сталося?
Хлопець розплющив очі, глянув на брата відсутнім поглядом, ласкаво всміхнувся йому, та раптом, усе згадавши, крикнув:
— Погань!
Робер ніби не чув. Він допитувався, чи знає брат що-небудь про Розу. П'єр устав.
— Я її бачив, я провів її до Леоньяну. Не хвилюйся, вона жива-здорова і майже спокійна. Перед тим, як піти од вас, я хочу сказати, що зневажаю тебе, що зрікаюся…
— Вгамуйся, П'єре! Все це, любий, гучні слова.
Робер з підсвідомого почуття самозахисту заговорив голосом, у якому відчувалися ніжний смуток і теплота. П'єр одразу ж розм'як. «Нехай-но я скажу старшому братові, він тобі дасть», — пригадалося йому, як він п'ятирічним хлоп'ям казав, коли старші шибеники його лупцювали. «Нехай-но я скажу старшому братові», — завжди захищався він своїм «старшим», маючи на увазі не Гастона, а Робера, чийого благального погляду він не міг зараз витримати; ще змалечку він обожнював Робера, «такого дужого, такого великого, такого гарного». І досі в його очах світилася така сама, як і в дитинстві, ласка та лагідність.
— Навіщо ти отаке вчинив? — з болем запитав П'єр.
Робер винувато розвів руками і щось промимрив, а коли П'єр мовив одне слівце — «гроші», той лише знизав плечима:
— Ні, П'єре… Ти зрозумій…
Але як може зрозуміти й простити вісімнадцятирічний суддя цьому жалюгідному двадцятитрьохрічному молодикові його нікчемність, приховану під такою врівноваженістю й силою? Робер багато передумав минулої ночі. Голова його ніколи не бувала така світла, як у тих веселих місцях, у тій веселій компанії. Саме середовище суспільних покидьків звільняло його від усякої стриманості; цей розслаблений дженджик почувався вільно тільки в товаристві жінок, які вже нікого не бачать і не розрізняють своїх випадкових клієнтів.
Отже, Робер довго міркував над своїм вчинком. Він міг би відповісти братові: «Звісна річ, у таких випадках усе вирішують гроші; я не хотів брати собі на карк цілу родину. Проте справа не в самих тільки грошах; усе переважили ниці апетити і страх, що їх доведеться стримувати, коли в моє життя назавжди ввійде таке чисте створіння, як Роза. Доки я її любив, бажав, як звичайну жінку, я міг давати відсіч тій частці самого себе, яка з жахом відштовхувала її. Але відтоді, як вона зубожіла, пішла працювати, стала нікчемною продавщицею, вона мене більше не хвилює, і владно залунав досі притихлий у мені голос: «Як поруч тебе стане ця прекрасна дитина — кінець усім насолодам, або ж доведеться віддаватися втіхам потаємки, з відчуттям ніяковості і ганьби. Не уникнути мені її добротворного впливу — і будеш ти приречений на жертви, на злидні, на благородні вчинки. Ти знаєш, забезпечити мене коштує чимало, та й всього, чим ти володієш, не вистачить на те, щоб вдовольнити мої вимоги; крім того, ти вже не будеш вільний, щоб, почувши мій поклик, усе покинути й піти слідом за мною».