— Про що ти думаєш, Робере? Тобі нічого мені сказати?
Робер стрепенувся, на якусь хвилину уткнувши погляд у П'єра… Ні, сказати це неможливо, немислимо.
— Meнi нічого сказати на свій захист, — пробурмотів він. — Яке може бути виправдання? Прости мене. А ти нічого мені не скажеш?
— Скажу. Слухай. Тільки-но скінчаться іспити, — байдуже, складу їх, чи ні,— я піду з дому. Гадаю, ти сподівався цього.
Робер понурив голову. Це мало статися. Та воно й добре, казав йому внутрішній голос. Піде геть один свідок, занадто чулий свідок і занадто вимогливий непідкупний суддя. Це він, твій юний братик, пантеличив тебе. Може, навіть більше, ніж Роза, він вимагав би від тебе душевної шляхетності чи принаймні якихось ознак її. Якщо ж Роза йде з твого життя, краще буде, коли разом із нею щезне й він, щоб не бачити нашого падіння, нашої втечі потаємним ходом. Все повертає на краще, а то, чого доброго, він почав би умовляти, щоб ти повернувся до покинутої. А ти ж таки безвільний! Дивись, він іще переконає тебе. Хоча ні, він і не пробує, ніби передчуває в твоїй душі супротивну силу. Поплач, — я дозволяю, — адже ти назавжди втрачаєш любого меншого брата. Але заразом і радій, бо вже не матимеш до самої смерті свідка своїх, точніше, наших утіх.
Робер плакав, упершись ліктями в поручень крісла й затуливши обличчя. Отямившись, він помітив, що П'єра в кімнаті нема. Ранішнє світло проникало крізь жалюзі, розпорошуючись по всіх закутках цієї страшної кімнати й цієї пропащої душі.
XIV
— Ходімте, панно Ланден, — сказала консьєржка, — я вам допоможу занести валізу. Я ж таки дужча, та мені й не звикати.
— Та не розмовляйте ж, піднімаючись, воно й без того важко. Я завсіди сама обслуговую себе і нітрохи того не соромлюся. Але по правді сказати — скільки гостювала в брата, він мені не давав ні до чого й пальцем торкнутися. Воно й не диво. Подумайте лишень: сам-самісінький, а тримає камердинера й куховарку. Може, дивуєтесь, як він за кілька місяців доскочив отакого солідного становища? Таж він, треба вам сказати, веде в пана Салема всі судові справи. То все — така мудрація, що нам, простим жінкам, і не второпати. А пан Салем видає кілька газет, що тримають високоморальну лінію. Брат каже, що їхній обов'язок — бичувати сучасні звичаї. Ви ж тільки, прошу вас, гляньте: довкола бруд, нечисть! Отож пан Салем набрав люду всяких поглядів, щоб його газети нікому не давали попусту. А то б одних покривали, а інших картали. І він, скажу я вам, нікого не боїться, нападає і на тих, котрі сьогодні при владі. Звісно, закон бере під захист можновладних, бо вони ж самі його видають. Отут-то мій брат, майстер у судовій тяганині, й бере діло в свої руки. А пан Салем не якийсь там Оскар Револю. Він добре розбирається в людях і так уже впадає коло брата, так упадає. «Ах, — каже, — Ландене, ну і як би я без вас жив!»
— Авжеж, — докинула пані Жозеф, — пан Ланден — спритний хитрун. Дивись, і хазяїна прибрав до рук…
Феліцію аж пересмикнуло:
— О голубонько, не знаєте ви мого брата. «Хитрун»! Бідолашненький Луї! Та його перший-ліпший хлопчисько обдурить. Мене аж страх бере за нього. Боюся, що вмре він у злиднях. А завівся якийсь там зайвий гріш — ви думаєте, де він його діває? Гадаєте, вкладає у вигідне діло? Де там! Заснував і власним коштом утримує добродійний дім для молодих чужоземців, що прибувають до Парижа. Для тих, котрі не дійшли двадцяти п'яти, потрібна ж якась вікова межа, самі розумієте. Багатих там не густо — сама біднота! Плавом пливе! Ніхто того не відає, як мій брат любить простих людей.
— А чому саме для чужоземців, панно Ланден? Мало вони нас обдирають? Ліпше вже французам помагати.
— Ваша правда. Якось сказала я про це братові, та він свою думку має. Вважає, що молоді французи нерозсудливі, погано виховані й не вміють себе тримати. Але він і їм співчуває. Та кому тільки він не співчуває? Почули б ви, що про нього каже консьєржка. «Що вже негорда людина! І постоїть, і послухає моєї мови. А то якось розпитує про мого старшого, котрий у війську служить. Та й про меншенького, що оце йому до першого причастя незабаром. Сам такий зайнятий, стільки турбот має, а ти хоч до ранку розказуй йому про свої нікчемні клопоти — слуха, та так уважненько слуха, що любо-мило вилити йому душу: видно, все його страшенно цікавить. А вже як пораду дасть, то таку мудру, таку мудру! Чоловік у мене, бачте, полюбляє чарку, так він і його на добру путь настановляє. Ваш брат — справжній янгол, панно Ланден. Таж у нього в очах небо». Знаєте, Луї дуже змінився з вигляду, він поголив бороду і став просто красень. Консьєржка іще казала: «Саме тоді, коли я познайомилась із ним, у мене від менінгіту померло дитятко. Ваш брат частенько навідувався до нас. Стане, було, край ліжечка і все дивиться то на мене, то на нещасне дитя. Звичайно, всі були добрі до нас. Зайдуть, скажуть кілька співчутливих слівець та й підуть, а він залишається в хаті, все на наше страждання дивиться».