Роза спитала матері, чи дати їй компоту.
— Не знаю, як Жюльєн сприйме твою невдачу, Дені,— ніби й не чуючи питання, сказала пані Револю, складаючи серветку. — Піду підготую його.
Дені також устав із-за столу. Він не міг проковтнути й шматка. Роза догнала його, і вони пішли в сад.
— Як усе це прикро! Адже тепер і канікули твої будуть зіпсовані.
Дені не відповів, чекаючи ласкавого погляду, якогось жесту, знаку, який свідчив би, що вона з ним і поділяє його незначне, буденне горе хлопчиська-шибеника. А Роза гадала, що Дені й досі сердиться, як це було, відколи вона розійшлася з нареченим.
— У жовтні напевне складеш.
— Хто знає. А зрештою один біс — складу чи не складу. Так чи інак мені залишається одне: на все життя стати перодряпом у якійсь нікчемній канцелярії.
Роза відчувала, що треба поговорити з братом сердечніше, втішити його задушевною розмовою. Проте їй хотілося піти в свою кімнату, щоб знову перечитати листа, що його отримала три дні тому. І вона несподівано сказала:
— Тобі, мабуть, хочеться побути самому.
— Ні, Розо, ні! Не кидай мене.
Але Дені сказав це зовсім тихо, а сестра вже була далеко й не почула його. Вона поспішала до себе в кімнату, де на неї чекала велика втіха — Роберів лист, якого їй хотілося перечитувати без кінця-краю. Лист не давав жодної надії на повернення нареченого, та вже гаразд хоча б те, що він зрікався жорстоких слів, які кинув їй того дня, коли відвернувся від неї.
«Я шукаю слів, якими можна виправдати несподіваність того, що сталося між нами. Я повинен був звільнити вас від себе». Весь лист зводився до думки, висловленої в цих фразах, які спершу видалися Розі не зовсім ясними. Але вона багато думала про них і нарешті впевнилася, що така туманна манера письма властива Роберовій вдачі. Її риси, яких вона майже не помічала в любовному чаду і ладна була бачити вигаданий образ нареченого, що його носила в душі, все-таки мимохіть запам'яталися; ці реальні риси відбились у її серці. Вони належали чужій, страшній людині, безликому незнайомцеві, чиї руки вона відштовхувала того вечора під липами; од цієї людини Робер хотів її звільнити, але ж це був сам Робер — і вона любила його.
В перші дні розлуки, коли мати раз у раз говорила Жюльєнові про нічні походеньки братів Костадо, Роза виходила з кімнати, щоб далі не слухати. Дівчина вже знала, що воно за людина, про яку її мати говорила стільки лихого. Але ж цим незнайомцем був Робер, якого вона кохала. Не відкинеш нічого, що є в душі коханого. Треба приймати його такого, який він є, думала вона, якого нам послав бог; вона вірила в таємниче єднання, вважаючи його міцнішим за кревні зв'язки.
«Якщо вам вистачить сили та мужності,— писав Робер, — не відштовхуйте мене, мені буде любо знати, що між моїм і вашим життям є якийсь зв'язок, проте я не хочу робити вас служницею моєї жалюгідної істоти».
Виходить, він усе-таки не байдужий до неї! Отже, читаючи й перечитуючи листа, вона щодень усе більше переконувала себе в цьому; хоча вона не була побожна і завжди ставилася досить байдуже до тієї формальної релігії, яку лиш одну й знала її мати, а проте стала тепер молитися. Вона взяла собі за звичай: думати про Робера перед лицем незримого свідка наших помислів.
Вона могла безконечно довго вистоювати на колінах, уткнувши в ковдру обличчя. Людина, що покинула її, привела її до побожності, а скоріше до якоїсь сердечної близькості із всевишнім, і вона, Роза Револю, покинута Робером Костадо, вдавалась до всевишнього по допомогу. Проте її втіху, молитовний екстаз затьмарювала тривога за Дені. Не слід було цього вечора залишати його самого. Надто він вразливий. П'єр Костадо казав, що в Дені — вроджена схильність до страждання. «Це гріх проти бога, що я під приводом молитви покинула в горі брата», — подумала Роза й підвелася на ноги. Страждаючи від докорів сумління, вона збігла східцями й метнулася в сад.