«В тяжкий для мене вечір вона покинула мене самого, — казав сам собі Дені.— Чи є хто самотніший за мене?» Він думав про Розу з невимовним обуренням. Покинула! Це непростимо. Цього не можна виправдати. Ніколи ще вона не була така байдужа до нього. І Дені повторював Корнелеві вірші — лише два рядки, що за них ладен був віддати всього Расіна, якого обожнював П'єр Костадо:
Він скандував, спиняючись на цезурі, і для нього все тепер зливалося в одну нестерпну гіркоту — і його принизливий провал на іспитах, і збайдужіння сестри, і певність, що він приречений на важку працю й животіння. П'яніючи від власних знегод, Дені попрямував до воріт, що вели на господарчий двір. Раптом блимнув і зник вогник сигарети. Почувся сміх Ірен Кавельге, і на мить вигулькнуло з темряви її обличчя, осяяне зеленавим світлом, ніби відблиском венеціанського ліхтарика. Потім од воріт від'їхав па велосипеді син різника.
— От і впіймав я тебе, Ірен, — сказав Дені.
— Ой, як же ви мене налякали! Ти ба! Впіймали. Нічого мене ловити! Овва! Вже й поговорити не вільно! Це син різника, Параж. Він приїжджав за замовленням…
— Не думав я, що різник клопотатиметься для нас.
— Не для вас, а для нас.
Дені хихикнув. Дівчина відчула, що в неї паленіють щоки, і прожебоніла:
— Вибачте.
Дені сказав, що нема чого вибачати.
— Як то нема? Адже я завдала вам прикрості.
Дені заспокоїв її: не вона завдала йому прикрості, а він сам собі завдав: провалився на письмових іспитах. Зовсім несподівано…
— Ви? З вашими знаннями? — скрикнула Ірен. — Та це хтось підставив вам ногу. А може, це через вашу матінку… Бувають же лихі людці! — А коли Дені став заперечувати, вона вигукнула: — Та перестаньте! Ви знаєте більше за всіх разом узятих.
Дені стало соромно за таке дурнувате захоплення. Він підійшов до дівчини і сказав:
— Мені так сумно, втіш мене.
— Ні,— мовила вона тихо, — ні, це негарно.
— Он як! Негарно. А з різниковим сином…
Вона заперечила: ні з ним, ні з будь-ким іншим. За кого Дені її має? До того ж він — іще хлоп'я. Авжеж, для неї він — дитина… І вона провела пальцем по його щоці.
— Справжнісінький тобі персик! Ви ж іще навіть не голитеся.
Але Дені сказав, що голиться щонайменше двічі на тиждень.
На кущі жимолості несподівано впало світло — то Марія Кавельге відчинила кухонні двері. Вона з порога гукнула:
— Ірен, де ти?
— Я тут, мамо. Я стою з Дені.
— Іди додому. Замикати пора.
— Та не чіпай її! — озвався батько, що сидів на лаві біля дверей. — Я ще трохи подихаю свіжим повітрям, люльку випалю.
— Негоже вистоювати в парі десь по темних кутках…
— Та це ж її молочний брат.
Марія пробурчала:
— Молочний брат! Молочний брат!
— Кажу тобі — не чіпай її!
«І що він собі думає?» — мовила сама до себе Марія.
Чоловік став запалювати погаслу люльку. Сірник освітив козирок картуза, товстий ніс, величезні, як у Вільгельма, вуса, заволосатілі до ліктів руки. Хоч було й душно, Кавельге носив шерстяного жилета, розстебнутого знизу, — був нівроку череватий. Він ніколи не радився з дружиною, ніколи не зважав на її думку; Марія завжди слугувала чоловікові, в усьому годила, тільки не в ліжку: він перебрав усіх жінок, що працювали в маєтку. І тепер нікого й нічого не бачив, окрім любої дочки; вони завжди про щось гомоніли і замовкали, коли входила Марія.
— Ні,— відмагалася Ірен, — ні, паничу, під липи я не піду. І чого вас туди тягне? Адже ж там так душно. Там і досі стоїть спекота, за цілий день напекло. Та й темрява — геть нічого не видно. Сядемо тут, на лаві, і побалакаємо.
Дені сказав, що не балаканина йому потрібна, — він хоче, щоб Ірен його втішила.
— Нема вам чого страждати. Ніяке то не горе.
По короткій мовчанці він знову озвався:
— Яка ти товстенька, Ірен!
— Скажете отаке! — ображено мовила вона, — Нітрохи я не товста.
— Та це ж комплімент, Добре, коли дівчина товстенька.
Ірен трошки відсунулась і знову своєї:
— Овва! Велике нещастя — на іспитах провалився! І для чого ті іспити?
— Таки ні для чого, — погодився Дені.— Все одно далі я не зможу вчитися. Муситиму шукати роботи, як тільки продадуть Леоньян.
— От якби ви залишилися тут! Жили б собі в мирі та спокої, разом із моїм батьком вели б господарство…
Дені перебив Ірен на півслові: його родина не хоче про те й слухати.