— Не розумію, чого вони бояться! Батько взяв би заставного листа на маєток, поставив би господарство на ноги, а ваші нічого й не помітили б — жили б собі, як і раніше. Зі своєї частки прибутків платили б татові проценти. Пані не довіряє нам, а ми ж до могили вірні вашій родині.
— Мама, може б, і погодилась, а от Жюльєн і Роза…
— Мадемуазель Роза страшенно горда, — сказала Ірен. — Хоча вона і стала продавщицею; тож, виходить, вона тепер така сама, як і всі…
Дені забрав руку, якою обіймав стан дівчини.
— Гадаєш, вона така, як і всі? Не сміши мене! Boнa працює. То правда. Та хоч би вона й милостиню просила на вулиці, все одно видно буде, що не така, як усі, що іншої породи…
— Ви також гордий.
— Господи, чим же мені гордитися? — зітхнув Дені й поклав голову на плече «товстенькій» дівчині. Вона, підлещена, навіть трохи розчулена, не відіпхнула його і шанобливо провела рукою по його чолу, по волоссі. Вона й гадки не мала, які важкі думи гнітили цю голову. А Дені думав: «Ось вона, моя доля, ось що я знайшов цього вечора, у тяжку годину моєї поразки, мого приниження…»
А зрештою… якщо він безсилий боротися, якщо він безвільний, немов та комашина, котра під небезпеку вдає, ніби вона мертва, то чому б йому, зіщулившись, не приліпитися тут, чому не зійтися з родиною Кавельге? Спершу такі плани лякали його, бо вони жахали Розу; який же він бовдур, і чому він має завжди зважати на Розу? «Щиро кажучи, я її ненавиджу…»
Він і не помітив, що говорить уголос.
— Що ви сказали? — спитала Ірен.
Дені, не відповідаючи, притулився до неї і зажмурив очі. Йому подобалися такі темні, безвітряні ночі, коли на небі — ані зіроньки. Десь загриміло, певно, гроза, а може, то навчальна стрільба в таборі Сен-Медар… Ба ні. Яке там навчання в таку пору? Видно, заноситься таки на грозу. Але пройде вона обіч. Ні порепаній землі, ні корінням нема на що сподіватися; траву і листя освіжать на світанку роси, а йому й роси не буде. Не спішить він ні до якої мети, що запалила б йому серце, і попереду нема нічого.
Раптом Дені почув Розин голос. Вона звала його. Він шепнув Ірен:
— Тихо! Не ворушись…
— Дені, де ти?
— Вона пройде повз нас, — тихо мовила Ірен. — Краще відгукнутися — адже помітить.
— Ні. Мовчи.
Він скоріше відчув, аніж помітив темну сестрину постать, що наближалася до них. Коли вона підійшла зовсім близько, у Дені вихопився придушений сміх. Роза скрикнула:
— Ой, ти мене налякав. Ти тут? Де ти?
— Я ось на лавці. З Ірен.
Ірен підвелася:
— Добрий вечір, мадемуазель.
Роза відповіла досить холодно і звернулася до Дені, так ніби дівчини тут і не було.
— Ти ж знаєш, мама вимагає, щоб о десятій двері замикали. Час додому…
— Цього вечора залиш двері незамкнені. Я замкну сам.
Коли Роза спитала, о котрій годині він повернеться, брат відповів:
— Коли захочеться.
— Нічого тут сидіти, та й після такого клопітного дня треба відпочити.
— Ні, мені треба розважитись. Ірен, — несподівано сказав Дені,— ходім попросимо в твоєї матері вишнівки… Влаштуємо гуляннячко, якщо ваші не сплять.
— Тоді сам виправдуйся перед мамою, — з притиском мовила Роза. — Не дивуй, як застанеш двері замкненими.
— Ну й добре, то я перепочую в Кавельге, як тоді, коли ми перебралися в Леоньян. Першої ночі,— пам'ятаєш, Ірен? — я спав у твоїй кімнаті. Я не знав, що на другому ліжку спиш ти… І хай то була жахлива ніч для нашої сім'ї — в мене, дякуючи тобі, Ірен, назавжди залишиться про ту ніч приємний і незвичайний спомин.
Здавалося, що Роза вже пішла, але серед шелесту листя й гудіння комарів Дені вловлював її ледве чутне дихання.
— Двері будуть незамкнені,— сказала сестра.
Вона зникла в темряві, занепокоєна, сповнена почуття гніву, неясних ревнощів і водночас докорів сумління за те, що покинула брата самого у вечір, коли він страждав од невдачі. Крім усього, її тривожило і те, що в їхній сім'ї називали «замірами Кавельге». Краще жити в злиднях, аби ні в чому не бути залежними від них… Хай купують маєток, хай оселяються в ньому, коли настарали досить коштів, щоб дозволити собі таку розкіш, але зв'язуватися з ними не можна. «Бог відає, що вони втовкмачать хлопчині в голову».
Мордуючись отакими думками, Роза підійшла до дверей Жюльєнової кімнати, постукала й тихенько позвала матір. Та виглянула в нічній кофті, із заплетеним у грубу косу сивуватим волоссям. У нічній кофті вона здавалася дуже товстою. «Господи, — промайнуло в Рози у голові,— яка ж мама стала повна!» Їй слід би було з жалем глянути на ці сірі щоки, поцікавитись… Але дівчина, пригнічена стражданням, і гадки не мала придивитися до матері. Проте смерть заздалегідь позначає нас такою виразною відзнакою, як мітка на вівцях.