На путівці ландо обігнали Ірен та Дені, які мчали на велосипедах. Вони почекали її біля воріт.
— Скажи батькові, хай прийде по обіді до мене — мені треба з ним поговорити, — сказала пані Револю. — Я буду в кабінеті.
Ірен і Дені, тимчасом як ландо їхало далі, обмінялися поглядами. Вони йшли поряд, ведучи свої велосипеди. Швидко спадав вечір. Дрозди зграйками осідали на ніч між деревами; тут були й перелітні птахи, яких Дені розпізнавав по голосах, але називав їх не так, як було написано в книжках: «Оце «сів-сів», а це «світ-світ», — казав він.
Ірен стиха мовила:
— Цієї ночі буде дуже холодно, щоб залишатися надворі.
Дені продекламував:
— Що ти мелеш?
Він продовжував збудженим голосом:
Ірен жебоніла: «Ой ти ж і дурненький!» Однак вона милувалася Дені: мовляв, скільки він знає всяких речей, що видаються безглуздими і яких звичайні люди і не второпають.
А Дені тим часом думав, яка буде приголомшена сестра, коли по обіді мати зачиниться з Кавельге в кабінеті.
— Здається, справа йде на лад, — мовив він упівголоса.
Ірен спитала, де вони зустрінуться цієї ночі.
— В мене… пройдеш чорним ходом через кухню… Хоча ні. Йди сміливо через більярдну.
— Панночка помітить. Вона раз по раз вистежує,— з ненавистю заперечила Ірен.
— Ну й хай. Тим краще. Мусить із тим примиритися…
Ірен зареготала. Дені вжахнувся. А їй і на думку не спало, що в нього краялося серце через те, що так сказав про сестру.
Пані Револю прибирала в Жюльєновій кімнаті і ніби й не чула злісних докорів, що линули з алькова: яке неподобство — покинути тяжко хворого на цілісінький день самого! Адже тут навіть дзвоника нема. Скільки йому довелося витерпіти! Одного чудового дня вона застане його мертвого, так само як батька… І раптом Жюльєн помітив, що мати сіла на стілець і скидає капелюшка.
— Що з тобою? — глянувши на матір, спитав він.
Вона нічого не відповіла.
— Це ти навмисне, щоб мене налякати?
Мати мовчки встала, підійшла до вмивальника й помила руки, тоді знову перейшла в кімнату і, сказавши Жюльєнові, що йому зараз подадуть обід, зійшла східцями в їдальню, де на неї, стоячи за своїми стільцями, чекали Дені та Роза. За заведеним і ніколи не порушуваним звичаєм, вони посідали тільки по тому, коли сіла мати. Дені із жадібністю голодного пса накинувся на суп. Він став ширший у плечах, лице пашіло здоровим рум'янцем. Волосся було зачесане й змащене брильянтином.
Подаючи на стіл молочний крем, молоденька служниця доповіла господині, що в кабінеті чекає на неї Кавельге. Пані Люсьєна випила склянку води і, стомлено опираючись обома руками на стіл, поволі встала.
— Солодке їжте без мене, я скінчила.
В тиші було чути тільки, як Дені рівномірно дзенькав ложкою по тарілочці. Роза спитала, чи знає він, чого прийшов Кавельге.
— Його позвала мама, — похмуро відповів Дені.
Роза попрямувала до батькового кабінету, але, почувши під дверима притишений голос Кавельге, накинула на плечі пелерину й вийшла надвір, у вечірню вогкість.
Сьогодні вона не продала жодної книжки, саме тільки письмове приладдя. Старий Шардон утримав з її платні двадцять франків за те, що вона, не врахувавши підвищення цін, продала дешевше кілька пачок конвертів. Ноги в неї аж гули від утоми, проте вона не могла сидіти в кімнаті. Їй бракувало сили погамувати своє презирство до цієї дівки — Ірен, огиду, що її збуджував тваринячий вираз, який з'явився на братовому обличчі. Вона йшла тепер навмання під своїм тягарем, залишивши далеко позаду береги тієї землі, до якої була прибилася одного вечора в годину безмірної радості та сліз. І знову молитва стала для неї нагромадженням порожніх слів, фраз, формул. А бог? Слово, за яким невідомо що. А Робер? Молодик, якому вона спершу була люба, а потім стала осоружна. Люди тепер постали перед нею такими, якими були насправді — без прикрас, і слова мали тепер лише своє буквальне значення. Роза Револю, продавщиця з крамнички Шардона, весь свій вік животітиме у якомусь закутні цього старого гнізда, відбудованого коштами старого Кавельге, який рано чи пізно осяде тут усією сім'єю…