Дощ пішов рясніший, і П'єр вступив у перший, що трапився йому по дорозі, мюзик-хол «Олімпію». Він подумав: «Дощ загнав мене під дах», — і тут же сказав собі: «Добрий привід поштовхатися в цьому тлумі, подивитися на ці фізіономії, на довколишній набрід, послухати, як, сидячи на табуретах, перегукуються між собою жінки… Але цього вечора вже — ані крапельки міцних напоїв!»
Він заплатив два франки за вхід до партеру. «Тут тобі не місце», — майнула думка. П'єр побачив у дзеркалах власне відображення — дужий парубійко із рожевими щоками та червоними вухами в оточенні безкровних лиць. У хмарах тютюнового диму юрба підтягувала пісеньку, що її грав оркестр. Вийшов товстий, затиснений у фрак, з квіткою в петельці співак. Справжній кабан. Перука подовжувала його біле, як сир, обличчя, на якому були ледве помітні заплилі салом очі та приплюснутий, схожий на курячого куприка ніс. Одне слово, лице й зад — на один лад. Він підіймав фалду фрака, неначе пелену спідниці, вдавав, ніби несе коробку з капелюшком, витягав з перуки уявні шпильки. Всі його шансонетки закінчувалися словами: «Як дев'ять місяців мине», — або натяками на потаємні рахунки аптекаря. Щоразу, коли виходив за куліси, публіка захоплено ревла, знову й знову викликала свого кумира, кожен вимагав своєї пісеньки. П'єр подумав, що між убогою непристойністю цих пісеньок та пожадливістю його Аттіса й Кібели може й нема різниці в самій природі цих почуттів. Тут він відчув на собі чийсь погляд і озирнувся. Де він бачив ці ясні, подібні до незабудок, очі?
— Ви мене не впізнаєте, пане Костадо? Це тому, що я поголив бороду, та воно й одягаються в Парижі краще, ніж…
Вкрай здивований, П'єр подумав: «Та це ж Ланден…» Цей вельможа, від якого пахне такими чудовими парфумами, — Ланден! Це припудрене клинцювате обличчя, затінене фетровим зсунутим на очі капелюхом, — Ланденове обличчя!.. П'єр силкувався знайти в цьому напахченому франтові подобу бородатого клерка, який віддавав йому доземний уклін, зустрічаючи по четвергах у замку Оскара Револю. Тим часом Ланден уже засипав його питаннями: пан Костадо в Парижі проїздом? Он як, він має намір тут оселитися? Надзвичайно цікаво! Може, він думає присвятити себе літературі? І тут він згадав, що існує ж «Аттіс і Кібела»…
— О, вам завдає прикрощів моя нескромність, — додав Ланден, помітивши невдоволений і впертий вираз на П'єровому обличчі.— Річ у тім, що своєю роботою я тепер пов'язаний із журналістами — контролюю деякі газети, які, мушу сказати, небагато приділяють уваги поезії. Зрештою ніколи не пізно відвести в них належне місце й поезії.
Зацікавившись, П'єр спитав, що це за газети. Він не знав жодної з тих, що їх назвав Ланден, окрім «Кривої сороки», яку інколи випадало йому переглянути в перукарні.
— Повірте мені, пане Костадо, на всяку газету потрібно дивитися як на трибуну, незважаючи на її напрям. Але зайдімо в бар — тут дуже гамірно й штовхається всяка покидь.
Вони зійшли східцями до бару. Тут серед повій, що вишикувалися перед вітриною з наїдками, П'єр помітив пишно вбрану квітучу негритянку.
— Якого вина зволите? «Мумм», «Кордон Руж»?
П'єрові незручно було признатися, що він і без того зайвого хильнув; він був розчулений Ланденовою увагою. Ланден жадібно смакував відповіді на свої питання і, здавалося, ловив їх на льоту. Як почувається П'єр у Парижі? Чи не важкі йому перші тижні? Як болісно стискається в Ландена серце на саму лише думку про тих самітних молодих провінціалів, що вранці виходять із вокзалу на Ке д'Орсе. Пан Костадо, певно, частенько згадує свого друга Дені? Що? Не згадує? Отакої! Хто б міг подумати? Хоча ці дітки Револю… Ніхто їх не знає краще за Ландена. Від самого народження всі вони зростали на його очах. Один господь знає, скільки б він розповів про цю сімейку. А якої думки про них пан Костадо? Що й питати? Має, звичайно, він власну думку про друзів дитинства… Між нами, це в них спадкове!
П'єр помітив, що Ланден уже не засипає його питаннями, і в нього якось мимохіть розв'язався язик. За ті два місяці утяжливого мовчання він надолужував своє. Та й сам Ланден своєю люб'язністю схиляв до відвертих розмов. А як уважно він слухав! Йому хотілося знати справжню причину, яка спонукала П'єра оселитися в Парижі. Хлопцеві не було чого соромитись, і він сказав причину: розрив Робера з Розою, ганебний вчинок його брата.
— Дуже шкода! — перебив його Ланден. — От би приїхати вам сюди на місяць раніше! Ви могли б зустрітися зі своїм старшим братом: Гастон і панна Лораті жили тут, — ви ж її, певно, знаєте? Тепер вони в Брюселі. Вона дістала там ангажемент, боюся, ненадовго…