П'єр заявив, що він відвернувся б од такого брата, якби їм довелося зустрітися. Підливаючи хлопцеві вина, Ланден захоплено похваляв таку непримиренність, але й зауважив, що незабаром П'єр од неї відмовиться. Життя в Парижі не надто сприяє збереженню власних принципів. Рано чи пізно П'єр переконається в тому, коли досі не переконався. Хлопець почервонів, і Ланден зловтішно стрепенувся.
— Що? Вже переконалися? Ну, коли на те пішло, розкажіть усе по щирості…
Він утупився хлопцеві в очі, а той, сп'янілий від шампанського, і не помітив, що перед ним — почвара. Ось вона, така солодка Ланденові мить «сповіді ніби перед матір'ю», як він казав, сповіді, від якої все залежало і, керуючись якою, поводився він із новонаверненим.
Уже не було потреби заохочувати П'єра до розмови. Але плів він якусь нісенітницю. Спершу Ланден подумав, що з нього глузує цей бовдур. Де ж пак! Він, мовляв, хоче зректися свого класу, відмовитися від багатства, не користатися привілеями — одне слово, вийти з цієї соціальної системи. Він навіть зробив уже перший крок — поступив був учнем у друкарню, та з перших днів почув відразу до того. Тут же таки самі собою зринули розумні доводи проти цього плану: навіщо самохіть ставити себе в тяжкі умови праці, проти яких хочеш боротися? Якщо поет прагне служити людству, він може, не каляючи рук брудною роботою, взятися до чогось пристойнішого. Але П'єр не хотів дурити себе якимись вигаданими доводами, бо знав справжні причини свого неуспіху: лінощі, слугування череву, любострасність, пиха.
Молодий Костадо все говорив і говорив, зупиняючись хіба лиш сьорбнути вина, тимчасом як Ланден, уп'явшись у нього чіпким поглядом, посміхався, прикриваючи рот широкою, мов лопата, долонею.
— Вам, пане Костадо, багато ще належить зробити на життєвому шляху. Але тепер, думаю, ви підете вперед велетенськими кроками. Сьогодні, вже здалеку, вам, певно, вдаються кумедними оті три дні, що ви працювали в друкарні. Уявляєте? Син Костадо з версткою в руках! Між нами — робітники не надто делікатні, га? Чого тільки ви там не надивилися! Вони, певно, хотіли силоміць затягти вас до дому розпусти? Ні? Та невже не тягли? Ну, то вам трапилися якісь диваки! А не піддавали вони вас детальному оглядові, натуральному? Хіба ні? (Він сміявся, аж дух йому забивало). Неймовірно. В тій друкарні були й жінки — то невже вони не робили спроб? Ну, ви мене дивуєте…
Щодо Ландена, то з нього досить — ніякого служіння народові! Не варто віддавати йому серце. Досить його дурили.
— Не мине й трьох місяців, пане Костадо, як вас спіткає те саме, що й мене.
— Ви вдаєте з себе циніка, пане Ландене, — несподівано сказав П'єр. — Але переді мною не варто. Ви ось казали про своє серце… А я ж добре знаю його, оте ваше серце!
— Ви його знаєте? — Ланденове обличчя стало недовірливим, настороженим.
— Ви глузуєте з мене, пане Костадо.
— Я частенько говорив із Дені про вас, про вашу долю.
Ланден зблід.
— Про мою долю?
— Знаєте, як ми з Дені називали вас? Ви не прогніваєтесь? Ми називали вас «покора».
— «Покора»? Справді?
Ланден засміявся:
— Гм!.. Цікаво: один каже — «потвора», другий — «покора». А разом звучить кумедно: потвора-покора, потвора-покора.
— У ставленні до вас Револю-батько був негідником, — запалившись, говорив далі П'єр, — хоча ви були уважні до нього і так вірно служили йому. А по смерті його хіба ви не докладали всіх зусиль, щоб діти покійного якомога менше постраждали від тієї катастрофи? Ніколи не бачив, щоб із такою простотою і сердечністю платили добром за зло. Роза та Дені, запевняю вас, добре знають вашу послужливість. Коли вони вам про це не говорили й не писали, — а я наполягав на тому, щоб вони це зробили, — то лише через те, що з дитинства їх привчили до вашої жертовності. Скільки разів наша мама казала, що ви тягнете всю найтяжчу роботу в нотаревій конторі, а дістаєте нікчемну платню. Вона запевняла, коли б Револю так, мовляв, безглуздо не застрелився, ви його і цього разу витягли б із тієї халепи…
— Поговоримо про інше, пане Костадо, — перебив його Ланден. — Я виконував обов'язки клерка, та й тільки.
Проте П'єр, ласкаво дивлячись на нього блискучими очима, правив своєї:
— Ваша ніяковість зраджує вас, добродію Ландене. Коли я й мав деякий сумнів у тому, що ви надзвичайна, чудесна людина, то зараз у мене є на те докази. Якщо ви навіть вирішили надолужити втрачене, трохи зачерпнути втіхи, то й це нічого не міняє; ви прекрасні, бо життя ваше — суцільна жертва, покора.