Слушно чи ні, але в усьому я винуватив матір. Мені здавалося, ніби я розплачуюся за те, що змалечку вона мене, на лихо, надто пестила, плекала, доглядала. І в ту пору я ставився до неї жорстоко й брутально. Я дорікав їй тим, що вона надмірно любила мене. Я не прощав їй того, що вона лише одна в усьому світі дарувала мені, того, що ніхто інший не дав мені спізнати. Вибач, що я знову до цього вертаюся, але в спогадах про маму я черпаю снагу, щоб терпіти свою самоту і твою байдужість до мене. Що ж, відплата справедлива. Бідолашна жінка вже давно спочиває вічним сном, спомин про неї живе тільки в утомленому серці старого, яким я став, — вона б дуже мучилася, коли б могла передбачити, що доля помститься за неї!
Так, я був жорстокий: коли ми обідали чи вечеряли в нашій маленькій їдальні з лампою, що висіла над столом, я ледве відповідав на її несміливі розпити або гнівно спалахував з найменшого приводу, а то й зовсім без усякого приводу.
Вона не пробувала збагнути причину моєї злості і терпіла її як гнів якогось божества.
— Це хвороба, — казала вона, — тобі потрібна нервова розрядка… — І додавала, що де там їй, жінці малоосвіченій, мене зрозуміти. — Авжеж, з такими бабами, як я, хіба тобі цікаво? Хлопцеві, та ще й молодому, звісно, буде нудно…
І вона, дарма що була дуже ощадлива, ба навіть скупа, давала мені більше грошей, ніж я прохав, сама штовхала мене на витрати, привозила мені з Бордо строкаті краватки, які я не хотів носити.
Ми заприятелювали з сусідами. Я почав залицятися до їхньої дочки, хоча вона мені зовсім не подобалася, — вона тоді зимувала в Аркашоні, щоб підлікуватися; мати потерпала від страху, що я заражуся сухотами або знеславлю дівчину й муситиму одружитися з нею. Тепер я певен, що тоді завзято, хоча й марно, прагнув цієї перемоги, аби тільки допекти матері.
Ми прожили рік в Аркашоні і перебралися в Бордо. Мати купила там особняк на бульварі, але нічого не сказала, приготувала мені сюрприз. Як я здивувався, коли лакей відчинив нам двері! Мені відведено весь другий поверх. Усе аж сяяло — таке було нове. В душі мені сподобалася ця розкіш, — хоча, гадаю, нині вона здалася б мені мізерною, — але я все немилосердно висміяв і стурбувався витратами.
І тоді мати, тріумфуючи, склала мені про все звіт, хоча могла б і не звітувати (майже вся маєтність була її посагом). П'ятдесят тисяч франків ренти, не рахуючи вирубу лісу, — отож на ті часи, та ще як на провінцію, я мав неабиякі статки, і будь-який хлопець на моєму місці використав би їх, щоб вибитися в суспільні верхи міста. Честолюбства мені ніколи не бракувало, але я приховував від своїх однокурсників, як я їх ненавидів.
Майже всі вони були синами родовитих панів, вихованцями єзуїтів; я, ліцеїст і внук пастуха, не міг їм пробачити, що так ганебно заздрив їхнім вишуканим манерам, хоча, як мені здавалося, був розумніший за них. Заздрити тим, ким гордуєш, — така нікчемна пристрасть може отруїти людині все життя.
Я заздрив їм і водночас зневажав їх: а їхня пиха (чи то вона мені тільки ввижалася?) розпалювала мою злість. Така вже в мене вдача, що я й разу не спробував прихилити їх до себе, а тільки чимраз ближче сходився з їхніми супротивниками. Ненависть до релігії, що довгий час була моєю найпалкішою пристрастю, яка завдавала тобі стільки муки і навіки порізнила нас, — ця ненависть зародилася в мені на юридичному факультеті в 1879–1880 роки, саме тоді, коли вотувалася[5] стаття сьома славетного декрету і коли вигнали єзуїтів.
Доти мене не обходили ті питання. Мати ніколи про них не розводилася, хіба що іноді казала:
— Я спокійна. Коли вже такі люди, як ми, не попадуть до царства божого, то й нікого туди не пустять.
Вона мене охрестила. Перше причастя в ліцеї здалося мені нудною формальністю; я навіть пам'ятаю його невиразно. В кожному разі, я більше не причащався. В цих матеріях я був цілковитий невіглас. Малим хлопцем, здибавши на вулиці священика, я мимоволі думав, що то якийсь карнавальник. Мене ніколи не цікавили проблеми релігії, і коли зрештою я зіткнувся з ними, то поставився до них як політик.
5
1879 року в сенат було внесено законопроект про вищу освіту. На його основі наступного року було прийнято закон, за яким єзуїтам заборонялося керувати учбовими закладами й навчати юнацтво; вони підлягали вигнанню з країни. Однак фактично цей закон не було проведено в шиття, як і подібні йому закони 1830 і 1901 років.