— Не покидай мене, не вертайся в сад. Підеш — я викинусь із вікна…
— Я залишаюся, ти ж бачиш. Зараз ляжу біля тебе.
— Ти залишишся на цілу ніч?
Атож, він залишиться на цілу ніч. Дені тримав її за руку. Йому здавалося, що крізь одчинене вікно долинає Розине дихання. Ні, то легіт колише листя. Він почув, як гримнув засув, — видно, Роза замикала двері. Тепер вона вже в своїй кімнаті.
Роза непорушно сиділа на ліжку.
По цинковій покрівлі зрідка стукали важкі краплі дощу.
Вона візьме з собою тільки туалетне приладдя із золоченого срібла. Білизну купить у Бордо. Верхню одежу потім вишлють на подану адресу; де вона зупиниться — ще буде час подумати. Головне — геть звідсіль… Тікати. Хоч і світ за очі,— тільки б не залишатися тут. Тікати. Братові вона пошле на контору заспокійливого листа, мовляв, поїхала на короткий час. Яка вона безконечно далека від того шляху, що увижався їй три роки тому, того вечора, коли Дені провалився на іспитах. Вона сама ще не знає, як складеться її майбутнє, але треба шукати до нього дорогу. Роза не могла сказати, молитва то була чи ні. Певно, таки молитва, бо вона освітлювала перед нею те, що належало зробити зараз-таки, негайно. Думки її були прикуті лише до того, що мусила вона зробити в найближчий час. Роза знала — вийшовши з дому вранці, близько шостої години, вона піде путівцем до трамвайної зупинки і ждатиме, коли нарешті з'явиться вагон. О шостій, мабуть, уже розвидниться, і якщо туман розсіється, вона так і не побачить, як здалеку, щомить ростучи, заблимає вогненне циклопове око. Проте в ній самій це велетенське око палало, як і колись світанкової пори.
ЗМІСТ
Вагання, гнів і надії Франсуа Моріака. Тетяна Якимович
ГАДЮЧНИК
ДОРОГА В НІКУДИ