Він похмурий, але не сердитий, сякається часто. Коли наївся й напився, — добре, що в мене залишилося трохи хліба й масла, — почав писати щось на аркушику, потім дає мені телеграму віднести на пошту, що на площі Сен-Проже, з оплаченою відповіддю. «Віднесу, коли впораюсь». — «Ні, Феліціє, неси зараз. І можеш прочитати, що там написано».
Він говорив таким лагідним тоном, що я аж налякалась. Уся тремчу від ляку, телеграми прочитати негодна. Нарешті таки втямила, що телеграма панові Едгару Салему на вулицю Сен-Лазар, Париж. І пише він таке: «Пропозицію приймаю Телеграфуйте згоду Прибуду негайно». А треба вам сказати, що цей Салем — дуже відомий маклер, і він пропонував братові чудову посаду. Та ви ж знаєте, як мій брат не любить змін. От і житла він перемінити не хотів, хоча, вибачайте на слові, в усьому місті нема будинку, гіршого за ваш, — тут навіть води в кухню не проведено.
«Що це має означати, Луї?» — «Потім розпитуватимеш, віднеси спершу телеграму…» — не сердито каже, а так поважно, з притиском. Ну, я не сперечалася й баритись не стала. Признаюся, я мало не збожеволіла від радощів, що побачу нарешті Париж. «Дуже я хвилююсь, Луї, але це від щастя…» — «А чого хвилюватись, Феліціє? Для тебе нічого не зміниться. Ти залишаєшся». — «Як, Луї! Сама?» Можете уявити моє обличчя, коли я таке почула! Кажу йому, що це неможливо, що ми ж ніколи не розлучались і що це, напевно, знову якась витівка отих Револю. «Ні, Феліціє, це не вони змушують мене їхати. Це він». — «Хто це він?» — «Оскар…»
Як по правді, пані Жозеф, адже ми знаємо, що хоч він і незвичайна людина, а є в ньому щось таке… Я вам розповідала, що наша мати була неврастенічка. Батька вона просто-таки жахалася. Бідолаха якось мені сказав: «Їй-богу, я не розумію, як ви народились, Луї і ти!» То на чому я пак спинилась? Ага, згадала. Можете уявити, як мене вразили такі братові слова… «Але ж, Луї, твій Оскар неживий, ти це добре знаєш!» — «Ніхто не розуміє, яку владу мають мерці,— так він мені відповідає.— Коли мерці хочуть нас від чогось застерегти, у них знайдеться на те сила-силенна способів». Каже він отак і сміється, аж я мусила крикнути йому: «Луї, не смійся так, бо занедужаєш!» Отож я йому й кажу: «Збожеволів ти, братику мій нещасний!» Він споважнів. Подивився на мене своїми хлоп'ячими ясними очима, а мені так шкода стало його, так він змарнів від утоми та від смутку. «Якщо я божевільний, то віднині й житиму, як божевільний. Бо це ж нерозумно, Феліціє, щоб божевільний жив, як розумні живуть».
Тут дитинча пані Жозеф закричало. Гойдаючи його, консьєржка спитала:
— Вам часом не здається, мадемуазель Ланден, що ваш брат інколи випиває?
— Та ніколи в світі! А таки частенько я помічала: не випив і краплі, а здається, ніби він під чаркою. Є в ньому щось таке, що з нього п'яного робить: я так собі міркую — це від нервів. А на ті поголоски, що по будинку кружляють, ви не зважайте: він, знаєте, триматиме зв'язок із тими, хто провадить ліквідацію контори Револю, і сам наглядатиме за цим — здаля. Мені він лишив усе хатнє майно, цінні папери, та ще надсилатиме щомісяця триста франків. Цього більш аніж досить, тільки ж я сумуватиму за ним. Звичайно, я мало бачила його: вдень у конторі, вночі десь бігає як навіжений. Та таки ж вертається нарешті, от мені й робота — доглядати його. А випадали інколи й ясні днини: він робився такий тихий та лагідний, задоволений, спокійний, майже щасливий… Та зрештою коли-не-коли я його й відвідаю в Парижі, він мені обіцяв… Але що ж я робитиму тепер, коли мені нема кого доглядати?
— Послухайте, мадемуазель Ланден, а чому б вам не знайти когось — у вас же рента, і цінні папери, і квартира ж таки не порожня…
— Який жах! За кого ви мене маєте, пані Жозеф?
— Ніякого жаху тут немає,— ображено заперечила консьєржка. — Хіба вже як сорок п'ять років, то й життя скінчилося?
Феліція Ланден позирнула на виснажену вагітну пані Жозеф і пробурчала:
— І думати нема чого…
— Чому ж ви так гидуєте не скуштувавши, мадемуазель Ланден?
VIIІ
Життя родини Револю якось налагодилося, ввійшло в певний ритм. Щодня на світанку Роза, тепер уже в супроводі Дені, чекала першого трамвая. Зима видалася лагідна. Циклопове око трамвая мало не завжди виринало з густого туману. У вагоні Дені спав, схиливши голову на Розине плече, та й сама вона дрімала аж до міста. Хлопець тоді завертав до ліцею, а Роза йшла до пасажу на вулиці Сент-Катрін, де містилась книгарня, добре відома братові й сестрі з тих часів, коли кишенькові гроші у них не переводились і щочетверга вони нишпорили по полицях.