— Першого у світі космонавта, — малий геть зніяковів і увіткнув голівку в шию батька.
— Привіт, Юрко, знову літаки охороняєш? — через подвір’я до Юрія простувала Віка.
— Ага, привіт Барселоно!
Віка також працювали двірником. Її ділянка межувала з Юрієвою, тож у ранкові години їхні шляхи часто перетиналися. Працювали поруч вони десь із рік. Юрій пам’ятав їхню першу зустріч у ЖЕКу. Тоді його попросили показати новій робітниці територію і комору, де зберігався інвентар, та й, взагалі, так би мовити, ввести в тему.
Вікторія була стрункою й тендітною. На вигляд років до тридцяти, з досить цікавою зовнішністю. Як ця симпатична жінка опинилася в ролі двірника — незбагненно.
— Я Віка, — сказала тоді вона, — однак можеш називати мене Барселоною.
— А я Юра, але можеш називати мене Гагарін, — засміявся у відповідь Юрій. — А чому Барселона?
— Багато будеш знати — швидко постарішаєш.
Юра й Віка, обпершись на свої деркачі, закурили і деякий час мовчали. Місто навколо потроху оживало. З парадного вийшов чоловік і завів «Опеля», з-під якого Юрій щойно намагався вимести листя. Спершу хотілося сказати водієві щось образливе, але, глянувши у його бік, Юрій вирішив не псувати собі настрій.
— Слухай, — відволікла його Віка, — увесь час хотіла тебе спитати, чого це ти завжди за літаками слідкуєш?
— Давай так, — посміхнувся Юрій, — я тобі про літаки, а ти мені про те, чому тебе Барселоною кличуть.
— Згода. Тільки я зараз швидко підмету свою територію, а за півгодини знову тут станемо, перекуримо і поговоримо.
— Гаразд.
— Гагарін Юрій Олексійович!
— Я!
— Ви зараховані, — голова приймальної комісії посміхнувся. — З таким ім’ям та прізвищем було б соромно провалити іспити.
Нарешті кілька місяців підготовки, іспити і очікування результатів були позаду. Юрія просто розпирало від гордощів. Він поступив у інститут, він вивчиться і буде літати. Літати, як батько. Шкода, що батько — батько, який вірив у нього, — цього не бачить…
Його не стало, коли Юра вчився в останньому класі школи. Одного вечора батько, повернувшись з роботи, поскаржився мамі, що у нього увесь день боліла голова, навіть під час польоту. Поївши, він сів у крісло перед телевізором і ніби задрімав. А за десять хвилин тишу квартири розірвав мамин крик. Інсульт. Це слово Юрій і досі асоціював зі словом «смерть».
— Мам, я зарахований! — Юрко так штовхнув двері в квартиру, що вони ледь не вилетіли з рами.
— Який та молодець, — мати кинула рушника на стіл і обійняла його. — Вітаю, ти ж так про це мріяв, батько б тобою пишався…
— Ма.
— Що? — мати відпустила сина і втерла сльозу на щоці.
— Я зганяю до тата?
— Звісно, їдь.
Старенька «Ява» несла Юрка за місто. Коли він почувався зле або потребував поради, завжди приїздив на кладовище. Сидячи на лаві біля могили, розказував батьку про наболіле, і якимось чином усі проблеми бачилися не такими вже й проблемами. Юрію здавалося, що батько увесь час поряд із ним і дає йому підказки, як правильно жити.
От і зараз, петляючи вулицями, Юрій гнав «Яву» в бік кладовища. Він уже бачив, як підійде до могили, покладе руку на граніт і, подивившись в очі батька на фото, скаже:
— Я зміг тато, я буду літати!
— Я прийшов до тями дні через чотири, — Юрій з Вікою сиділи на лаві біля будинку, — вже в реанімації.
Він збив попіл у совок, яким підгрібав листя, і випустив носом цівку диму.
— Спершу не міг поворухнутися і навіть розплющити очі. Потім розгледів маму, яка сиділа поруч із ліжком і плакала. Вже потім вона мені розповіла, що на виїзді з міста я потрапив під «КАМАЗ». Я й досі не пам’ятаю, що сталося на тому перехресті… У протоколі було написано, що я, їдучи другорядною, не пропустив вантажівку, однак сам я геть нічого не пам’ятаю.
Віка сиділа тихо, ніби побоюючись сполохати Юрія і перервати розповідь. Той запалив ще одну цигарку і, дивлячись собі попід ноги, продовжив монотонно, неначе для самого себе, розповідати:
— Купа переламів, важкий період реабілітації, а найгірше, що у мене різко погіршав зір — одне око й досі майже нічого не бачить. Звісно, про небо більше вже й не йшлося.
Він перевів погляд з асфальту на небо, яким пливли низькі осінні хмари. Дим від його цигарки розвіювався і неначе змішувався десь угорі з хмарами, підтверджуючи, що Юрію у небо дійсно — шлях закритий.
— Отакі справи.
— Слухай, адже в інституті не тільки на пілота вчать. Міг би якусь іншу професію обрати, близьку до літаків.
Юрій рвучко підвівся з лавиці.