— А яка різниця, чим займатися, якщо не літати? — він трусонув деркачем просто перед обличчям Віки. — Чи віник, чи станок, яка різниця? Я не можу літати. Розумієш, лі-та-ти! А, забудь.
Розвернувся і, не обертаючись, пішов від Віки, рвучко підхопивши свій інвентар.
— Юро, стривай, я не хотіла тебе образити, — Віка встала і хотіла йти вслід.
— А, — махнув, не обертаючись, Юрій, — до чого тут ти!
Юрій з Вікою сиділи на лавці біля затиснутого між багатоповерхівками ставка. Віка відламувала шматки батона й кидала їх качкам, які чомусь обрали за домівку цей схований у надрах мегаполісу, та ще й закатаний у бетонні береги, водний простір.
— Ти не сердишся на мене? — Віка кинула шматок батону, за який у воді відразу ж зчинилася невеличка бійка.
Селезень, відбивши їжу в інших, швидко ковтнув м’якуш і знову підплив ближче до людей.
— Я ж казав, що ти ту ні до чого, просто спогади навалилися. Коли я інститут кинув, друзі поступово зникли. Я їх не звинувачую, у кожного своє життя, навчання, сесії. Я влаштувався на СТО, почав потроху відходити, а тоді Катя раптом каже: «Ти б ще у двірники пішов». І кинула мене.
— Ху із Катя? — Обличчя Віки ніби накрила хмара.
— Дівчина одна. Як я тоді вважав, та, з якою я проживу усе своє життя.
— І що?
— Що? Вона знайшла собі іншого. Багатшого, перспективнішого, без дірки в голові щодо «літати». А я на зло пішов у двірники. І знаєш, не шкодую.
Віка посміхнулася і відламала ще шмат хліба.
— А я знаєш, як у двірники потрапила?
— Звідки?
У воду впав черговий кусень батону, качки, як за командою, кинулися до нього.
— Мене просто нікуди не брали на роботу після дурки.
— Після чого? — Юрій розвернувся до Віки. — Жартуєш?
Віка дивилася на воду перед собою, механічно кидаючи батон качкам.
— Та які жарти, Юро. Я там майже рік була…
— Віко, сонечко моє, ти чуєш мене? Це я — твоя мама, — звук долинав звідкись здалеку, немов продирався крізь щільний туман. — Дитино моя, скажи мені хоч щось.
Розплющувати очі, а тим паче говорити Віка не хотіла. Навпаки, хотілося стиснути повіки ще сильніше, щоб ніколи не бачити світу — того світу, якого вже ніколи не побачить її Андрійко.
— Андрійку, синку мій, — тихо, ледь ворушачи губами, як мантру, шепотіла Віка, — де ти, куди загубився, повернися, повернися, Андрійку.
Темрява все щільніше насувалася на Віку. Чорна і глибока, вона огортала все навкруги. Та найстрашніше, що десь там, у цій темряві, блукав її Андрійко, і їй ніяк не вдавалося його знайти.
— Хай поспить, — лікар витягнув голку з вени і затиснув місце ін’єкції ваткою. — Зараз ми нічого не зможемо зробити, нехай спить. Тільки час покаже, як воно буде.
Вікина мама сиділа на стільці біля ліжка і притискала слабку доньчину руку до свого обличчя. Сльози стікали щоками жінки, вона виціловувала синюшні тонкі пальці хворої, губи її тремтіли.
— Доню, прийди до тями. За що ж нам таке? Спершу Андрійко, тепер ти.
— Ходімо, — лікар поклав руку на плече жінки, — ходімо, вона вас не чує. Нехай спить.
Жінка підвелася і, обережно поклавши руку доньки на ліжко, вийшла з палати разом із лікарем. У коридорі фельдшер одразу зачинив за ними двері. Тепер Віку було видно лише через невеличке віконце, зашите дрібною металевою сіткою.
— О, боже, — жінка знову розплакалася. — А може не варто її, як собаку, у клітці тримати.
— Заспокойтеся, — лікар взяв руки жінки в свої. — Це необхідно. Так вона не заподіє собі шкоди. Невже ви знову хочете пережити різані вени?
— Ні, — жінка схлипнула, — не хочу. Коли я знову можу прийти?
— Та хоч завтра, — посміхнувся лікар. — Хоча так часто приходити не варто, ви себе цим вбиваєте. Давайте, як щось зміниться, вона прийде до тями, я вам подзвоню.
— Гаразд, дякую, — жінка втерла сльози і пішла коридором до виходу.
— Мене ніколи не турбувало, що я народжуватиму без чоловіка, — Віка зняла з плити чайник і налила Юрію розчинного «Якобсу», — це більше хвилювало моїх батьків.
Віка налила й собі, сіла за стіл навпроти Юрія, який вперше опинившись у Вікиній квартирі, сидів на краєчку стільця і розглядав усе навколо. Однокімнатна квартирка, яку винаймала Віка, була така малюсінька, що здавалося — з кімнати можна, не встаючи, дотягтися до вікна в кухні. Майже увесь простір кухні займали холодильник, газова плита і маленький столик. Після ранкового прибирання подвір’я Юрій напросився на каву і тепер трохи ніяковів за те, що власним тілом займає ледь не увесь простір хрущівки.
— З самого дитинства я була самовпевненою дівчинкою і не дослухалася їхніх порад. Так було в усьому. Зі школою, з друзями, інститутом, зрештою, з хлопцями. Коли одного дня я прийшла і повідомила, що вагітна, мамі довелося викликати швидку. Тато ще якось намагався з’ясувати, хто батько дитини, та я дала зрозуміти, що ніякого батька у малюка не планується.