— То ти й не планувала одружуватися? — Юра відсьорбнув кави і закурив.
— Ні. Принаймні не з тим хлопцем, від якого завагітніла. То було випадкове знайомство, він взагалі був не з нашого міста і, врешті, навіть не знав, що став батьком.
— Овва, дивлюся на тебе: по тобі-то й не скажеш, що мала бурхливу молодість. Ти зараз така спокійна, розважлива.
— Атож, — Віка видавила з себе щось схоже на посмішку, — що було, то загуло. То тоді, а це зараз.
На хвилину обидва змовкли, Віка дивилася крізь вікно на двір, який знову потрохи закидало листям.
— Коли народився Андрійко і батьки вперше його побачили, вони вже й гадки не мали, як могли жити без нього. Забули все: і скільки крові з мене випили, і скільки вмовляли не псувати життя — зробити аборт. Все разом змінилося і почало вертітися навколо малого.
— Воно так і буває.
— Авжеж. Наступні п’ять років були найщасливішими у моєму житті, — Юра побачив, що очі Віки наповнилися сльозами. — П’ять абсолютно щасливих років, навіть трохи більше — тисяча вісімсот п’ятдесят сім днів цілковитого, безумовного щастя.
— Віко, — Юра поклав свою руку на її, — не треба. Не хочеш — не розповідай.
— А немає чого розповідати, — Віка повернула обличчя до Юрія. — Ми з Андрійком увечері поверталися додому з магазину. Перед переходом я взяла його на руки… Фактично, Андрійко і врятував мені життя.
— Віко…
— Мовчи, — Віка чиркнула сірником і підпалила цигарку, — я потім уже не зможу.
Вона зробила одну затяжку, випустила дим і загасила цигарку.
— Дорога була пустою. І звідки взялася та машина, я так і не зрозуміла. Вперше прийшла до тями в реанімації. Хотіла спитати за Андрійка, однак не могла говорити. Я лежала, вирячившись на стелю, на якісь прилади та трубки, що стирчали з різних боків, і не могла нічого сказати. Тіло було неначе не моє. Потім знову провали. Час від часу я приходила до тями, однак говорити і рухатися ще не могла. Одного разу я почула, як моя мама розмовляє з лікарем. Тоді я почула найстрашнішу фразу: «Врятуйте хоч доньку, я вже й так втратила онука».
Віка встала з-за столу і заходилася знову готувати каву.
— Будеш ще?
— Давай, — все що зміг видавити з себе Юрій.
Наливши каву, Віка сіла навпроти Юрія і продовжила:
— Отакі справи. Коли я це почула, світ навколо розколовся. Я погано пам’ятаю все, що відбувалося далі. Мені здавалося, що всі навколо брешуть, що Андрійка просто ховають від мене. Я увесь час його шукала. Коли мене виписали і батьки привезли додому, я в першу ж ніч перерізала собі вени. Якби я не була такою кволою і робила все тихіше, напевно зараз була би з Андрійком. Далі ексцеси траплялися все частіше. Батьки сховали в квартирі все, чим я могла би себе вбити. Я скаженіла, вила днями, кидалася на батьків. В черговий раз, коли виплигнула з балкону, мене забрали в дурку.
Віка глибоко вдихнула і з шумом випустила з легенів повітря — сльози, які вона намагалася втримати, таки покотилися щоками. Юрій підхопився зі стільця, ледь не зваливши холодильника, зробив півкроку і присів біля Віки, яка закрила очі долонями, намагаючись не розридатися.
— Віко, — Юра обійняв її і притис до себе. Віка притулилася до нього і тихенько схлипувала, потонувши в обіймах. — Заспокойся, благаю, не плач.
Юрій ще сильніше притиснув жінку до себе і ніжно гладив її волосся. Вона підвела очі, і Юрій неначе потонув у них. Він розкрив обійми, легенько торкнувся долонями вогкого від сліз Вікиного обличчя. Потім вкрай обережно, побоюючись скривдити, нахилився і поцілував Віку в губи…
— Юро, — Віка сиділа на ліжку, закутана в покривало, і дивилася у вікно, — мені так добре, що аж страшно.
Юрій саме повернувся з кухні, тримаючи в руках дві чашки кави і попільничку. Він побачив, що по обличчю Віки течуть сльози.
— Агов, чого це ти? — Юрій поставив чашки на вікно і провів долонею по Вікиному волоссю.
— Пробач, — Віка витерла сльози, — мені насправді страшно. Страшно, що я впустила тебе у своє життя, хоча клялася, що більше нікого не впущу, бо якщо втрачу — не переживу.
— Годі, сонечко, перестань, — Юрій нахилився і поцілував жінку в губи. — Будеш каву?
— Буду, — Віка стерла останні краплі сліз з обличчя, і зробила ковток. — Розумієш, Юро, я дуже боюся втратити рівновагу. Я тільки останнім часом почала приходити до тями. Коли мені в божевільні трохи полегшало, і мене вчергове виписали, я забрала документи, якісь дрібниці і поїхала з дому. Потім кілька разів дзвонила батькам і просила мене не шукати. Я змінила кілька міст, доки не приїхала сюди. В ЖЕКу мене взяли без зайвих питань, бо охочих мести вулиці за копійки не багато. А минулого року помер тато. Я дізналася про це аж через два місяця після похорону, коли набрала мамин номер.