Юрій прикурив одразу дві цигарки і передав одну Віці. Він тихенько сидів і слухав, розуміючи, що будь-яке втручання у цей потік слів зайве.
— Мама плакала в слухавку, казала, що перед смертю батько дуже хотів мене бачити, та як мене знайти, ніхто не знав. Я знову підвела всіх. Саме тому я дуже боюся. Боюся підвести тебе. Я навіть сексу боюся, бо якщо завагітнію, то, гадаю, одразу знову потраплю в дурку.
Юрій тихо гладив Віку по спині і волоссю. Та втупилася у вікно, за яким збиралися хмари. Ось-ось мав впасти дощ.
— Не накручуй себе. Нехай усе йде само собою, не плануй нічого, тобі ж добре? — Юрій притягнув Віку до себе, обійняв і поцілував у лоба. — Ну? Добре? Не страшно?
— Зараз не страшно, — Віка розм’якла в його обіймах, — зараз зовсім-зовсім не страшно…
— Віко, ти мені обіцяла таємницю відкрити, — вони саме забирали свої віники з комори, — чому тебе всі називають Барселоною?
— Все просто, — Віка засміялася, дістаючи з закутка чималий совок, — то з дитинства тягнеться — я змалечку хотіла побачити Барселону. Батьки захоплювалися архітектурою Гауді і мене присадили. Я всім мозок проїла тією Барсою, ото й прилипло до мене «Барселона». Ще в школі. А потім я й сама себе так називала, коли з кимось знайомилася.
— Ясно, — Юрій посміхнувся. — Гаразд, Віко-Барселоно, пішли наводити чистоту на вулицях нашого прекрасного, але такого засраного міста.
— Ти пригощайся, Іване, будь як вдома, — Юрій налив чергову чарку парубку. — Як ти взагалі, як життя?
Чоловіки сиділи в квартирі Юрія. Іван — худий, високий і не до віку сивий, пив, наче боявся, що господар відбере горілку.
— Ет, що розказувати, — Іван хрумнув огірком, — працюю все там же, в аеропорту. Їжу розвожу по літаках. Після інституту влаштувався механіком, а потім плюнув. Відповідальності купа. Увесь день на асфальті, то це подивись, то інше, а заробіток так собі.
Іван налив сам собі і перекинув чарку, не чекаючи Юрія.
— А потім познайомився з одним хлопцем з обслуги, що їжу на борти розвозять. Ото, я тобі скажу, діло! І харч завжди є, і випивку дістати можна. Головне, зв’язки зі стюардесами мати.
Іван підчепив шматок смаженої картоплі, кинув у рота і розвалився на стільці.
— Не робота, скажу тобі, Юрчику, а рай. І ситий, і п’яний, і при бабках завжди. Тому — коньяк перепродам, тому — ще щось. Так і кручуся в порту потроху.
— Молодець, — Юрій посміхнувся, — а я тут, двірникую.
— Юрко, — Іван нахилився ближче, дмухнувши на Юрія перегаром, — от я тебе, власне, не розумію. У тебе макітра ніби варить, а сидиш тут, поміж віників. Та вже б давно кудись влаштувався! А хоча б і до нас у порт.
— Ні, Іване, дякую, ти ж знаєш — я не зможу. Я літати мріяв, а бігати поміж літаків — це не моє.
— От, дурний, — Іван сплеснув у долоні, — дитинство в дупі ніяк не зникне? Літати — не літати… А жити за що будеш? Віником грошви не нагребеш.
Юрій посміхнувся і знову налив парубкові.
— Чого ти за мене почав? Я якось розберуся. Ми стільки років не бачилися, давай ще по одній за зустріч.
— Давай, — обличчя Івана скрутила гримаса, яка, мабуть, мала означати посмішку.
— Будь ласка, один білет до Харкова на 25 число, — Юрій простягнув гроші у віконце авіакаси. — Скажіть, паспорт дружини обов’язково?
— Ні, купити квиток можете й ви. Головне, щоб вона потім паспорта не забула, — дівчина в касі посміхнулася. — Щось ви зарання квиток берете.
— Мені сказали: що раніше, то дешевше.
— Та то зазвичай міжнародних рейсів стосується, тут різниця геть невеличка. Ось, прошу, — дівчина передала Юрію квиток, — перевірте все. Наступний!
Юрій відійшов від каси, глянув на білет. Отже, двадцять п’яте число. Дев’ята ранку рівно. На все про все залишилося двадцять днів. Юрій вийшов з терміналу. Вгорі зашумів, злітаючи, літак, і чоловік машинально звів очі до неба. Він посміхнувся і пішов до зупинки маршруток, наспівуючи собі під ніс: