— Виходьте, а то зараз трап приберуть.
— Тс-с, — Юрій підніс палець до губ, а іншою відкинув убік полу спецівки.
Очі дівчини ледь не вилізли з орбіт. Усе тіло чоловіка під спецівкою обмотане якимись дротами. На поясі прикріплені кілька дуже схожих на господарче мило предметів, до яких вели дроти. Трохи вище висіли целофанові пакунки, крізь які просвічували металеві кульки, гайки та обрізки цвяхів. Далі погляд дівчини впав на коробочку, на якій червоним оком блимав діод.
— Тихо, — голос Юрія віддав металом, — будь розумною і ніхто не постраждає. Не роби різких рухів, зачиняй двері. Потім я хочу говорити з командиром.
Дівчина зачинила двері літака і повернулася до Юрія.
— Що вам потрібно? Я не можу кликати капітана, ми зараз злітаємо.
— Ти, головне, не нервуй і моли бога, щоб я не відпустив оцю кнопку.
Юрій виставив руку трохи вперед, і дівчина побачила в ній перемикач, дроти від якого йшли кудись у рукав спецівки.
— Я активував детонатор. Якщо хтось із ваших виявиться достатньо тупим, щоб кинутися на мене, я розіжму пальці — і ми всі перетворимося на криваву кашу.
Дівчина стояла ні жива, ні мертва і не могла відвести погляду від руки Юрія. Діод, який блимав на перемикачі, діяв на неї, як удав на мавпу. Вона не могла навіть поворухнутися.
— Нумо, сонце, клич командира. Тільки рухайся повільно. І ніяких розмов по радіостанції, інакше всім кінець.
Юрій відступив у глибину тамбуру до туалету і пропустив стюардесу до дверей кабіни. Дівчина зробила три кроки і щось сказала у незачинені двері кабіни. За мить звідти з’явився чоловік у формі.
— Таню, не хвилюйся, — він погладив стюардесу по плечі, — спокійно. Все буде добре.
— Ви капітан?
— Так.
Скули чоловіка ходили ходуном, одного погляду на руку Юрія та пакунки на тілі було досить, щоб зрозуміти, що справи серйозні.
— Чого ви хочете? — капітан намагався говорити якомога спокійніше. — Може, все закінчимо, доки ви не наробили дурниць? Я відчиню двері, і ви підете туди, звідки прийшли.
— Слухайте уважно, — Юрій дивився капітану просто в очі, — зараз ми тихенько пройдемо в салон. Я сяду по центру, біля крила. Один підозрілий рух — і приберу палець з кнопки. Гадаю, не треба вам підказувати, де у вас пальне.
На обличчі капітана з’явилося щось, що вказувало, наскільки добре він розуміє наслідки вибуху біля баків.
— Далі ви, не здіймаючи паніки, повернетеся на свої місця і почнете робити свою роботу, — продовжив Юрій. — От тільки летимо ми не в Харків.
— А куди?
— У Барселону.
— Це не можливо, ви зрозумійте, у нас певний коридор, ми…
— Не треба, — обірвав Юрій, — не треба казок. Після злету зв’яжетеся з диспетчером і повідомите про мене і мої вимоги. Дійте. А поки-що проведіть мене у салон.
Процесія рушила до салону. Трійця наштовхнулася на ще одну стюардесу, яка хотіла щось сказати, одначе капітан жестом примусив її замовкнути. Усі провожаті Юрія намагалися видавити з себе посмішки, але це їм не надто вдавалося. Пройшовши в центр літака, Юрій сів на крісло біля самого вікна. Поруч нікого не було.
— Йдіть, — прошипів він капітанові, — якщо за п’ять хвилин ми не вирулимо на зліт, люди в салоні загинуть. Ви зрозуміли мене?
Командир кивнув і разом зі стюардесами пішов у ніс літака. Юрій озирнувся і побачив Віку. В її очах плескався жах. Віка вчепилася в ручки крісла і дивилася Юрію у вічі. Її губи беззвучно ворушилися, безупинно промовляючи: «Юра — ні!»
— Диспетчере, це борт на Харків, у нас нештатна ситуація, — командир витер піт з лоба і покосився на другого пілота. — В салоні чоловік, обвішаний вибухівкою.
— Чого він хоче? — попри металеві нотки динаміка в голосі диспетчера відчувався переляк.
— Він хоче в Барселону.
— Йопт… А чому не в Маракеш? Добре, тягни час, я повідомлю всіх, кого треба.
— Диспетчере, якщо я не злечу за п’ять хвилин, він підірве себе. Він мабуть знається на літаках — сів так, що вибух підірве бак.
— Дідько! Тоді повільно рухайся до злету. Тільки дуже повільно. Я поставлю тебе в чергу, він бачитиме, що перед тобою мають злетіти кілька інших літаків. Тягни час. До зв’язку.
Капітан кинув навушник на крісло і повернувся до другого пілота:
— Отакі справи, Сергію, рули на злет.
Він простягнув руку і витяг з бардачка ракетницю.
— Хоч щось, — засунув ракетницю у кишеню штанів і натиснув кнопку внутрішнього зв’язку. — З вами говорить капітан. За кілька хвилин наш літак здійснить рейс до Харкова. Велике прохання скласти столики, підняти спинки крісел, пристебнути ремені безпеки і слухатися вказівок бортпровідників.