Вибачайте… кричіть собі,Я слухать не буду,Та й до себе не покличу:Ви розумні люди —А я дурень; один собі,У моїй хатиніЗаспіваю, заридаю,Як мала дитина.Заспіваю, – море грає,Вітер повівав,Степ чорніє, і могилаЗ вітром розмовляє.Заспіваю, – розвернуласьВисока могила,Аж до моря запорожціСтеп широкий крили.Отамани на воронихПеред бунчукамиВигравають… а порогиМеж очеретамиРевуть, стогнуть – розсердились,Щось страшне співають.Послухаю, пожурюся,У старих спитаю:«Чого, батьки, сумуєте?»«Невесело, сину!Дніпро на нас розсердився,Плаче Україна…»І я плачу; а тим часомПишними рядамиВиступають отамани,Сотники з панамиІ гетьмани; всі в золотіУ мою хатинуПрийшли, сіли коло менеІ про УкраїнуРозмовляють, розказують,Як Січ будували,Як козаки на байдакахПороги минали,Як гуляли по синьому,Грілися в СкутаріТа як, люльки закурившиВ Польщі на пожарі,В Україну верталися,Як бенкетували.«Грай, кобзарю, лий, шинкарю!»Козаки гукали.Шинкар знає, наливаєІ не схаменеться;Кобзар вшкварив, а козаки —
Аж Хортиця гнетьсяМетелиці та гопакаГуртом оддирають;Кухоль ходить, переходить,Так і висихає.«Гуляй, пане, без жупана,Гуляй, вітре, полем;Грай, кобзарю, лий, шинкарю,Поки встане доля».Взявшись в боки, навприсідкиПарубки з дідами.«Отак, діти! добре, діти!Будете панами».Отамани на бенкеті,Неначе на раді,Походжають, розмовляють;Вельможна громадаНе втерпіла, ударилаСтарими ногами.А я дивлюсь, поглядаю,Сміюся сльозами.Дивлюся, сміюся, дрібні утираю,Я не одинокий, є з ким в світі жить;У моїй хатині, як в степу безкраїм,Козацтво гуляє, байрак гомонить;У моїй хатині синє море грає,Могила сумує, тополя шумить,Тихесенько Гриця дівчина співає,Я не одинокий, є з ким вік дожить.От де моє добро, гроші,От де моя слава,А за раду спасибі вам,За раду лукаву.Буде з мене, поки живу,І мертвого слова,Щоб виливать журбу, сльози.Бувайте здорові!Піду синів випроводжатьВ далеку дорогу.Нехай ідуть, – може, найдутьКозака старого,Що привіта моїх дітокСтарими сльозами.Буде з мене. Скажу ще раз:Пан я над панами.Отак, сидя в кінці стола,Міркую, гадаю:Кого просить? хто поведе?Надворі світає;Погас місяць, горить сонце.Гайдамаки встали,
Помолились, одяглися,Кругом мене стали,Сумно, сумно, як сироти,Мовчки похилились.«Благослови, – кажуть, – батьку,Поки маєм силу;Благослови шукать долюНа широкім світі».«Постривайте… світ не хата,А ви малі діти,Нерозумні. Хто ватажкомПіде перед вами,Хто проведе? Лихо, діти,Лихо мені з вами!Викохав вас, вигодував,Виросли чималі,Йдете в люди, а там теперВсе письменне стало.Вибачайте, що не вивчив,Бо й мене хоч били,Добре били, а багатоДечому навчили!Тма, мна знаю, а оксіюНе втну таки й досі.Що ж вам скажуть? Ходім, сини,Ходімо, попросим.Єсть у мене щирий батько(Рідного немає) —Дасть він мені раду з вами,Бо сам здоров знає,Як то тяжко блукать в світіСироті без роду;А до того – душа щира,Козацького роду,Не одцуравсь того слова,Що мати співала,Як малого повивала,З малим розмовляла;Не одцуравсь того слова,Що про УкраїнуСліпий старець, сумуючи,Співає під тином.Любить її, думу правди,Козацькую славу,Любить її! Ходім, сини,На раду ласкаву.Якби не він спіткав менеПри лихій годині,Давно б досі заховалиВ снігу на чужині,Заховали б та й сказали: