ТАРАС ШЕВЧЕНКО
ГАЙДАМАКИ
Василию Ивановичу Григоровичу
на память 22 апреля 1838 года_
Все йде, все минає - i краю немає.
Куди ж воно дiлось? вiдкiля взялось?
I дурень, i мудрий нiчого не знає.
Живе… умирає… одно зацвiло, А друге зав’яло, навiки зав’яло…
I листя пожовкле вiтри рознесли.
А сонечко встане, як перше вставало, I зорi червонi, як перше плили, Попливуть i потiм, i ти, бiлолиций, По синьому небу вийдеш погулять, Вийдеш подивиться в жолобок, криницю
I в море безкрає, i будеш сiять, Як над Вавiлоном, над його садами
I над тим, що буде з нашими синами.
Ти вiчний без краю!.. люблю розмовлять, Як з братом, з сестрою, розмовлять з тобою, Спiвать тобi думу, що ти ж нашептав.
Порай менi ще раз, де дiтись з журбою?
Я не одинокий, я не сирота, -
Єсть у мене дiти, та де їх подiти?
Заховать з собою? - грiх, душа жива!
А може, їй легше буде на тiм свiтi, Як хто прочитає тi сльози-слова, Що так вона щиро колись виливала, Що так вона нишком над ними ридала.
Нi, не заховаю, бо дупiа жива.
Як небо блакитне - нема йому краю, Так душi почину i краю немає.
А де вона буде? химернi слова!
Згадай же хто-небудь її на сiм свiтi, -
Безславному тяжко сей свiт покидать.
Згадайте, дiвчата, - вам треба згадать!
Вона вас любила, рожевiї квiти, I про вашу долю любила спiвать.
Поки сонце встане, спочивайте, дiти, А я помiркую, ватажка де взять.
Сини мої, гайдамаки!
Свiт широкий, воля, -
Iдiть, сини, погуляйте,
Пошукайте долi.
Сини мої невеликi,
Нерозумнi дiти,
Хто вас щиро без матерi
Привiтає в свiтi?
Сини мої! орли мої!
Летiть в Україну, -
Хоч i лихо зустрiнеться,
Так не на чужинi.
Там найдеться душа щира,
Не дасть погибати,
А тут… а тут… тяжко, дiти!
Коли пустять в хату,
То, зустрiвши, насмiються,
Такi, бачте, люди:
Все письменнi, друкованi,
Сонце навiть гудять:
“Не вiдтiля, каже, - сходить, Та не так i свiтить;
Отак, - каже, - було б треба…”
Що маєш робити?
Треба слухать, може, й справдi Не так сонце сходить,
Як письменнi начитали…
Розумнi, та й годi!
А що ж на вас вони скажуть?
Знаю вашу славу!
Поглузують, покепкують
Та й кинуть пiд лаву.
“Нехай, - скажуть, - спочивають, Поки батько встане
Та розкаже по-нашому
Про свої гетьмани.
А то дурень розказує
Мертвими словами
Та якогось-то Ярему
Веде перед нами
У постолах. Дурень! дурень!
Били, а не вчили.
Од козацтва, од гетьманства
Високi могили -
Бiльш нiчого не осталось,
Та й тi розривають;
А вiн хоче, щоб слухали,
Як старцi спiвають.
Дарма праця, пане-брате:
Коли хочеш грошей,
Та ще й слави, того дива,
Спiвай про Матрьошу,
Про Парашу, радость нашу,
Султан, паркет, шпори, -
От де слава!!! а то спiва:
“Грає синє море”,
А дам плаче, за тобою
I твоя громада
У сiряках!..” Правда, мудрi!
Спасибi за раду.
Теплий кожух, тiлько шкода -
Не на мене шитий,
А розумне ваше слово
Брехнею пiдбите.
Вибачайте… кричiть собi,
Я слухать не буду,
Та й до себе не покличу:
Ви розумнi люди -
А я дурень; один собi,
У моїй хатинi
Заспiваю, заридаю,
Як мала дитина.
Заспiваю, - море грає,
Вiтер повiвав,
Степ чорнiє, i могила
З вiтром розмовляє.
Заспiваю, - розвернулась
Висока могила,
Аж до моря запорожцi
Степ широкий крили.
Отамани на вороних
Перед бунчуками
Вигравають… а пороги
Меж очеретами
Ревуть, стогнуть - розсердились, Щось страшне спiвають.
Послухаю, пожурюся,
У старих спитаю:
“Чого, батьки, сумуєте?”
“Невесело, сину!
Днiпро на нас розсердився,
Плаче Україна…”
I я плачу; а тим часом
Пишними рядами
Виступають отамани,
Сотники з панами
I гетьмани; всi в золотi
У мою хатину
Прийшли, сiли коло мене
I про Україну
Розмовляють, розказують,
Як Сiч будували,
Як козаки на байдаках
Пороги минали,
Як гуляли по синьому,
Грiлися в Скутарi
Та як, люльки закуривши
В Польщi на пожарi,
В Україну верталися,
Як бенкетували.
“Грай, кобзарю, лий, шинкарю!”
Козаки гукали.
Шинкар знає, наливає
I не схаменеться;
Кобзар вшкварив, а козаки -
Аж Хортиця гнеться
Метелицi та гопака
Гуртом оддирають;
Кухоль ходить, переходить,
Так i висихає.
“Гуляй, пане, без жупана,
Гуляй, вiтре, полем;
Грай, кобзарю, лий, шинкарю, Поки встане доля”.
Взявшись в боки, навприсiдки
Парубки з дiдами.
“Отак, дiти! добре, дiти!
Будете панами”.
Отамани на бенкетi,
Неначе на радi,
Походжають, розмовляють;
Вельможна громада
Не втерпiла, ударила
Старими ногами.
А я дивлюсь, поглядаю,
Смiюся сльозами.
Дивлюся, смiюся, дрiбнi утираю, -
Я не одинокий, є з ким в свiтi жить; У моїй хатинi, як в степу безкраїм, Козацтво гуляє, байрак гомонить; У моїй хатинi синє море грає, Могила сумує, тополя шумить, Тихесенько Гриця дiвчина спiває, Я не одинокий, є з ким вiк дожить.
От де моє добро, грошi,
От де моя слава,
А за раду спасибi вам,
За раду лукаву.
Буде з мене, поки живу,
I мертвого слова,
Щоб виливать журбу, сльози.
Бувайте здоровi!
Пiду синiв випроводжать
В далеку дорогу.
Нехай iдуть, - може, найдуть
Козака старого,
Що привiта моїх дiток
Старими сльозами.
Буде з мене. Скажу ще раз:
Пан я над панами.
Отак, сидя в кiнцi стола,
Мiркую, гадаю:
Кого просить? хто поведе?
Надворi свiтає;
Погас мiсяць, горить сонце.
Гайдамаки встали,
Помолились, одяглися,
Кругом мене стали,
Сумно, сумно, як сироти,
Мовчки похилились.
“Благослови, - кажуть, - батьку, Поки маєм силу;
Благослови шукать долю
На широкiм свiтi”.
“Постривайте… свiт не хата, А ви малi дiти,
Нерозумнi. Хто ватажком
Пiде перед вами,
Хто проведе? Лихо, дiти,
Лихо менi з вами!
Викохав вас, вигодував,
Виросли чималi,
Йдете в люди, а там тепер
Все письменне стало.
Вибачайте, що не вивчив,
Бо й мене хоч били,
Добре били, а багато
Дечому навчили!
Тма, мна знаю, а оксiю
Не втну таки й досi.
Що ж вам скажуть? Ходiм, сини, Ходiмо, попросим.
Єсть у мене щирий батько
(Рiдного немає) -
Дасть вiн менi раду з вами, Бо сам здоров знає,
Як то тяжко блукать в свiтi Сиротi без роду;
А до того - душа щира,
Козацького роду,
Не одцуравсь того слова,
Що мати спiвала,
Як малого повивала,
З малим розмовляла;
Не одцуравсь того слова,
Що про Україну
Слiпий старець, сумуючи,