А надто вам розказать би,
Як козак чорнявий
Пiд вербою, над водою,
Обнявшись, сумує;
А Оксана, як голубка,
Воркує, цiлує;
То заплаче, то зомлiє,
Головоньку схилить:
“Серце моє, доле моя!
Соколе мiй милий!
Мiй!..” - аж верби нагинались
Слухать тую мову.
Ото мова! Не розкажу,
Мої чорнобровi,
Не розкажу против ночi,
А то ще присниться.
Нехай собi розiйдуться
Так, як iзiйшлися, -
Тихесенько, гарнесенько,
Щоб нiхто не бачив
Нi дiвочi дрiбнi сльози,
Нi щирi козачi.
Нехай собi… Може, ще раз
Вони на сiм свiтi
Зустрiнуться… побачимо…
А тим часом свiтить
З усiх вiкон у титаря.
Що то там твориться?
Треба глянуть та розказать…
Бодай не диiiитi.ся!
Бодай не дивитись, бодай не казати!
Бо за людей сором, бо серце болить.
Гляньте, подивiться: то конфедерати, Люде, що зiбрались волю боронить.
Боронять, проклятi… Будь проклята мати, I день, i година, коли понесла, Коли породила, на свiт привела!
Дивiться, що роблять у титаря в хатi Пекельнiї дiти.
У печi пала
Огонь i свiтить на всю хату, В кутку собакою дрижить
Проклятий жид; конфедерати
Кричать до титаря: “Хоч жить?
Скажи, де грошi?”
Той мовчить.
Налигачем скрутили руки,
Об землю вдарили - нема,
Нема нi слова.
“Мало муки!
Давайте приску! де смола?
Кропи його! отак! холоне?
Мерщiй же приском посипай!
Що? скажеш, шельмо?.. I не стогне!
Завзята бестiя! стривай!”
Насипали в халяви жару…
“У тiм’я цвяшок закатай!”
Не витерпiв святої кари,
Упав сердега. Пропадай,
Душа, без сповiдi святої!
“Оксано, дочко!” - та й умер.
Ляхи задумалися стоя,
Хоч i запеклi. “Що ж тепер?
Панове, ради! Помiркуєм,
Тепер з ним нiчого робить,
Запалим церкву!”
“Гвалт! рятуйте!
Хто в бога вiрує!” - кричить
Надворi голос, що є сили.
Ляхи зомлiли. “Хто такий?”
Оксана в дверi: “Вбили! вбили!”
Та й пада крижем. А старший
Махнув рукою на громаду.
Понура шляхта, мов хорти,
За дверi вийшла. Сам позаду, Бере зомлiлую…
Де ж ти,
Яремо, де ти? подивися!
А вiн, мандруючи, спiва,
Як Наливайко з ляхом бився.
Ляхи пропали; нежива
Пропала з ними i Оксана.
Собаки де-де по Вiльшанiй
Загавкають та й замовчать.
Бiлiє мiсяць; люде сплять,
I титар спить… Не рано встане: Навiки, праведний, заснув.
Горiло свiтло, погасало,
Погасло… Мертвий мов здригнув.
I сумно-сумно в хатi стало.
Свято в Чигиринi
Гетьмани, гетьмани, якби-то ви встали, Встали, подивились на той Чигирин, Що ви будували, де ви панували!
Заплакали б тяжко, бо ви б не пiзнали
Козацької слави убогих руїн.
Базари, де вiйсько, як море червоне, Перед бунчуками, бувало, горить, А ясновельможний, на воронiм конi, Блисне булавою - море закипить…
Закипить, i розлилося
Степами, ярами;
Лихо млiє перед ними…
А за козаками…
Та що й казать? Минулося;
А те, що минуло,
Не згадуйте, пани-брати,
Бо щоб не почули.
Та й що з того, що згадаєш?
Згадаєш - заплачеш.
Ну, хоч глянем на Чигирин,
Колись-то козачий.
Iз-за лiсу, з-за туману,
Мiсяць випливає,
Червонiє, круглолиций,
Горить, а не сяє,
Неначе зна, що не”треба
Людям його свiту,
Що пожари Україну
Нагрiють, освiтять.
I смерклося, а в Чигринi,
Яку домовинi.
Сумно-сумяо. (Отак було
По всiй Українi
Против ночi Маковiя,
Як ножi святили).
Людей не чуть; через базар
Кажан костокрилий
Перелетить; на вигонi
Сова завиває.
А де ж люде?.. Над Тясмином.
У темному гаю,
Зiбралися; старий, малий,
Убогий, багатий
Поєднались, - дожидають
Великого свята.
У темному гаю, в зеленiй дiбровi, На припонi конi отаву скубуть; Осiдланi конi, воронi готовi.
Куди-то поїдуть? кого повезуть?
Он кого, дивiться. Лягли по долинi, Неначе побитi, нi слова не чуть.
Ото гайдамаки. На гвалт України
Орли налетiли; вони рознесуть
Ляхам, жидам кару;
За кров i пожари
Пеклом гайдамаки ляхам оддадуть.
Попiд дiбровою стоять
Вози залiзної таранi:
То щедрої гостинець панi.
Умiла що кому давать,
Нiвроку їй, нехай царствує; Нехай не вадить, як не чує!
Помiж возами нiгде стать:
Неначе в iрiй, налетiло
З Смiлянщини, з Чигирина
Просте козацтво, старшина,
На певне дiло налетiли.
Козацьке панство походжає
В киреях чорних, як один,
Тихенько, ходя, розмовляє
I поглядає на Чигрин.
Старшина первий_
Старий Головатий щось дуже коверзує.
Старшина другий_
Мудра голова, сидить собi в хуторi, нiби не знає нiчого, а дивишся -
скрiзь Головатий. “Коли сам, -
каже, - не повершу, то синовi передам”.
Старшина третiй_
Та й син же штука!
Я вчора зустрiвся з Залiзняком; таке розказує про його, що цур йому!
“Кошовим, - каже, - буде,
та й годi; а може, ще i гетьманом, коли теє…”
Старшина другий_
А Гонта нащо? а Залiзняк?
До Гонти сама…” сама писала: “Коли, - каже…”
Старшина первий_
Цитьте лишень, здається, дзвонять!
Старшина другий_
Та нi, то люде гомонять.
Старшина первий_
Гомонять, поки ляхи почують.
Ох, старi голови та розумнi: химерять-химерять та й
зроблять з лемеша швайку.
Де можна лантух, там торби не треба.
Купили хрiну, треба з’їсти; плачте, очi, хоч повилазьте: бачили, що куповали; грошам не пропадать! А то думають, думають, нi вголос, нi мовчки; а ляхи догадаються - от тобi й пшик!
Що там за рада? чом вони не дзвонять?
Чим спиниш народ, щоб не гомонiв?
Не десять душ, а, слава богу, вся
Смiлянщина, коли не вся Україна.
Он, чуєте? спiвають.
Старшина третiй_
Справдi, спiва щось; пiду спиню.
Старшина первий_
Не спиняй, нехай собi спiває, аби не голосно.
Старшина другий_
Ото, мабуть, Волох! Не втерпiв-таки старий дурень; треба, та й годi!
Старшина третiй_
А мудро спiває! коли не послухаєш, усе iншу. Пiд крадьмось, братцi, та послухаєм, а тим часом задзвонять.
Старшина первий i другий_
А що ж? то й ходiмо!
Старшина третiй_
Добре, ходiмо.
Старшини нишком стали за дубом, а пiд дубом сидить слiпий кобзар; кругом його запорожцi i гайдамаки. Кобзар спiває з повагою i неголосно. _
“Ой волохи, волохи,
Вас осталося трохи;
I ви, молдавани,