- Нездужаєш, дочко?
Не признається.
- Я, тату, здорова.
І на сей раз не призналася. Тітка Мокрина каже: «Ти, дитино, як з хреста спущена, не йди», а вона:
- Піду, тіточко, піду... Що се ви... Да я здорова, як та риба на глибині... Що б то мені не йти по зіллячка! Таки без мене і не знайдете, де найкраще росте...
От так розмовляємо, сидячи коло хати у затінку, - а день парний, дрімливий, сонечко парить, наче з-за туману. Перед очима гаєві дороги, то понад ними немов куриться, і скрізь такі гаєві пахощі, що аж на голову важко... Коли дивимось, щось зачорніло на дорозі з Степових Хуторів. Ніби хтось до нас простує. Ближче - чорниця, і до нас завертає. Затурбувалась тітка Мокрина - звісно, в крепацькій статі усе страха, усього боїться.
- Вкрий, Пречиста! Чого се вона до нас береться?
А вона вже коло хати.
Похода легка й бистра; сама висока, хоч би й парубку, а так у чорні завивала позамотувана, що тільки зористі іскраві очі блищать.
- Спаси, Господи!
Голос тихий, немов придушений. Тітка Мокрина вітає, просить до хати:
- Мабуть, втомилися дуже? - пита. - День Господь дав скварний такий...
- Ледве дихаю, - промовляє чорниця.
Та до Катрі:
- Дівчино, дай мені водиці напитись.
- Катре, витягни свіженької. Та хутенько, дитино! - впада тітка Мокрина. - В нас водичка славна.
Катря до криниці, а чорниця за Катрею услідок.
- Треба їй сприяти, - клопочеться тітка Мокрина, - чим її шанувати? Чорниця-то постує, а рибки, як на горе, нема...
А чорниця п’є - не нап’ється.
- Вона, мабуть, вже цілісіньке відерце вицмулила, - кажу, - та все цмулить.
- Чи тобі жалко Божої водиці, Матвійко, - уріка тітка Мокрина. - Хай собі п’є на здоров’ячко. Є в нас трохи медку, то оджалуємо їй медку, а паляничка свіжа.
Дістала тітка Мокрина з скрині калиточку, відлічила десятку, ставить мед на стіл, несе паляниці, та дарма заходу - чорниця, досхочу напившися водиці, подякувала і ні до чого не доторкнулась: дуже, каже, поспішаюся - спізнилася, бач, а дорога несвідома. Йде з-за Опанасовки у монастир.
- Там вам було з Степових Хуторів звернути на Кривчуки. Дурно ніженьки притомили, - жалкує тітка Мокрина. - Вам би у Степових Хуторах розпитаться дороги.
Вона, каже, розпитувалась, та якось, мабуть, помилилась. Казали звернути через лощинку, а вона якось лощинку тую проминула. І просить:
- Будьте ласкаві, скажіть дівчині, нехай мене проведе на окрай пущі, щоб мені знов не блукати. А може, яка ближня стежина є? - пита.
- А є така стежина, - каже тітка Мокрина, - а там знов стежиною, повз Криву Балку, устронна... Проведи, Катре, та добре розкажи, дитино...
А в Катрі по личику, як жар, очі світяться.
- Добре, тіточко.
А чорниця:
- Ой не барися, дівчино, не барися! Проводь. Хутенько, бо дуже я поспішаюся...
І зникла з Катрею поза зеленими купами.
- Не встигне до змроку, - каже тітка Мокрина, - чорничка, добре, як пізненько доправиться, бо монастир той далеченько, а дорога несвідома... стежками... З Глуховки там знов аж тричі звертати... А сонечко усе нижче та нижче... Час би й нам братися - зарані б зілля набрали... Коли б же той двірський посланець не дуже барився, та забрав те панське зілля. Здається, гарненько я його перетрусила - самісінька найкраща травичка, казав Жменя, як найдуться корінці або яке сміттячко, то не подякує... Ой, не подякує... Здається, травичка немов шовкова, м’якенька, свіженька, а хто його зна... - знов почала переглежувать ту панську травичку.
- Ой, коли б же той посланець не барився, - зітхає. - Здихати б мені ту травицю, а то раз у раз заглядаю та мацаю, - а чи м’якенька, а чи зелененька... Трохи й обридло...
- А як у двір візьмуть та не вподобають, - кажу.
- То нехай... я тим часом трохи відпочину... Дякувати Господеві, - чи се не посланець простує? Еге ж! Данилко Кальниченко!
- А ми тебе, Данильчику, виглядаємо, як рідного батька.
- Ось я й тут, - каже Данилко - такий був жвавий, чорнявий та кучерявий парубок.
- Що ж там у дворі, Данилочку? Чого сподіваєтесь?
- А хто його зна, - одказує, - що буде, то буде. Більш копи лиха не буде - нехай з копу.
- Не чутно за Дороша?
- Ні, - наче у воду впав. Казав справник: «Таки вишукаю», та ще не вишукав.
- То всі ви там живенькі?
- А поки що живенькі, що буде далі, побачимо. А щось, мабуть, буде, бо десь подівся Грицько Очеретний, а з ним і Бондаренко Савко.