- Поспішаймося трохи, - знов каже Максим, - щоб часом нас не застукали от тут у лісника на хатньому порозі.
- Ой, не лякайте мене, Максиме, бо й так серце колотиться, не вгаваючи... Ходім, ходім хутенько, бо чоловік давненько, мабуть, виглядає...
- А що, - кажу, - як ті гайдамаки та справді заскочуть?
Тітка Мокрина, хоч в самої, може, тенькає серце, заспокоювати та вговоряти:
- Хай Бог милує, дитино! Не лякайся, голубе, бо та Чубатка часом набазікає, що на вербі груші... Катре, любко! Що се ти в задумі?
Катря наче прокинулась і знов узялася за свої мережки.
- Ти не бійся, серце. Що бог навине, того ніхто не мине.
- Я, тіточко, не боюся.
- Часом правди на ноготок, а приложиться на локоток, доню...
- Авжеж, тіточко.
- Як Божа воля, діточки, то, кажуть, вирнеш і з моря, то вповаймо на Господа. На віку, мовляв, як на довгій ниві, усяке трапляється; часом здається, що дожився вже до самого краю - тільки й ходу, що з моста та в воду, а Господь і визволить. От хоч би й я: чого-то я не знала в світі - бачилось усе, зналось усе... А ось дожила до сивої скроні, та ще Господь і здоров’ячка дає на потрібну роботу. То не турбуймося, голуб’ятка... Вповаймо на Пречисту.
- А як таки заскочуть? - кажу.
- Щоб ти мені і думати про се покинув, Матвійко! - ніби гримнула тітка Мокрина. - Чуєш? Ти от лучче послухай, як колись твоя стара тітка та ведмедя вилякала. Прилучилося те давненько, ще як я дівувала і червоним маком квітчалася... Того року суниць і полуниць така сила зародила, що й не сказати - по лісі, по полянах скрізь як кармазином вкрито. І так нам, дівчатам, ті суниці аж пахнуть. А в чорноставську пущу ми і тоді за старого пана боялися заглядать. Що його робить! Коли Настя Несвітайлова і надумала; то то ж була вигадчиця, то то ж була замислівка! А вже як чого сильне забажа, то ніхто не переконає - свого докаже. А бистра, як блискавиця, а весела! Велося, як і іншим - горенько знала, - а ніколи не журилася, не смутовала. «Нехай і так, - було каже, - а я таки веселюся... Хоч плач, хоч танцюй, - каже, - лихо буде - нумо ж танцювати». Хто б то сказав, що така їй доля судиться! Втопилася! Заручилась вона з Яковом Поліщуком, а того негадано віддано у москалі: старий пан, як і теперішній, був марнотний дуже і дражливий. Як угнівається, то знічев’я людину не те, що упосліднить, а й занапастить навіки... Щось він спитав, а Яков ніби не до ладу відказав, розпалився, осатанів: «У москалі дармобита!» Не дали і попрощатись з зарученицею. А вона тільки здалека подивилась услід, а далі тихенько пішла, посиділа в березі, розплела косу, як на дівоч-вечір, та кинулась в саму бистрю, в глибину... Молоденька - у 17-й рік уступала, а гарна, як іскра... Отаке-то, дітки, на світі діється... Матвійку, ти чого насторожився? Ти лучче слухай, що я розказую... Так оце ж Настя й надумала: «Гайда у Чорну Дібровку! Хоч далеченько, та вже там улакомимось, усолодимось донехочу - лісник там старий, як світ, не поженеться. Гайда у Чорну Дібровку!» Ми відмовлятися, змагатися, та вона усіх переконала. Побралися ми яром. Яр превеликий, іде заломами - густо поріс дубиною, стежинка крученая. Ми собі весело йдемо, жартуємо... Коли невеличка тіснинка, а в тіснинці...
Та й не доказала, скрикнула не своїм голосом, бо десь розлігся такий виляск, що аж за озером одлунало... Скрикнула не своїм голосом, кинулась до мене, до Катрі, схопила, притулила... Збіліла, як хустка, хоче щось промовити-не здола.
- Се десь пугою виляснуло, - каже Катря. Та, вислизнувши з тітчиних рук, до дверей:
- Подивлюсь, чи не з панського двора до нас їдуть, - і зникла.
А я за Катрею... А тітка Мокрина за мною, вхопила, не пуска.
- Катре! Катре! - гукає.
- Та чого ви так налякалися того виляска! - кажу (хоч почувши, сам трохи іздригнувсь). - Се хтось їде та пугою виляснув.
Не слухає, та все гука:
- Катре! Катре! Де вона поділася?
- Ось я, - одгукується Катря і вийшла з гущавини.
- Се десь далеко, - каже. - Округи тихо і нікого нема...
І справді, округи тихо і нікого нема.
- Проте наче зблизька виляснуло, - кажу.
- Се нам так почулося, - упевняє.
Минув тиждень.
- Впевняла Чубатка, що ті гайдамаки не забаряться, - кажу тітці, - а вони й забарились...
- От се молодиця! От се вітролетка! - свариться тітка. - Ти послухай, то вона тобі розкаже і прикаже! Вимислила гайдамаків! Які там у Господа гайдамаки. Верзе молодичка не знать що...
- А вони заскочили забродську пані та змусили, щоб покойовим дівчатам коси заплела... та щоб гарно... - кажу.
- От дурниця! Аби плескать! Ти мені не доймай віри, не вважай на ті байки...