Отак, згадуючи, розквилиться було старенька, та зараз і схаменеться.
- Ви, діточки (до мене та до Катрі), не слухайте, що стара буркоче. Се я, грішна душа, перебендюю. Хоч Господь простить та гіршим не карає. А нам ще можна жити і Бога хвалити...
А по сьому - знов згадувати батьківщину, то утулочок придобний, то стежечку до ставка...
Отак, прислухаючи, закортіло мені подивитись зблизька на той, мовляв, рівний Чорностав - здалека я вже до його добре придивився: в конець гаю на окрайку стояв дуб-довговік, і як злізти на саму верховину, то геть-геть видно... Зараз заблискочуть великі вікна на панському будинку, що красувався на узгорку, висадою на нашу пущу, - замережать по саду квітники та стежечки, кущовики, намети; за будинком розкинеться широкий панський двір - безперестанку тут рух, бігачка, проводять коней, щось несуть, щось везуть, крутяться, вертяться, звиваються... А геть за панським двором наче з жмені пущено в ту долинку хатками та садками.
Дивлюсь, було, та вишукую, де та наша колишня батьківщина і ті стежечки й заулочки, що тітка Мокрина наче мені намалювала словами.
І став я просити:
- Нехай же я, тіточко, того Чорностава зблизька побачу!
Хоч добряща була і плохенька, і був я в неї, як кажуть, мазунчик, а не послухала і разу.
- Ой, дитино, що ти надумав! Там пани, там панські хорти! Розірвуть тебе на мотлошки!
- Та то мені, тіточко, байдуже, - наполягаю.
Хоч малий, а знав вже я трохи, що то пани, а що панські хорти, та цікавий, бачте, вродився, а до того дитяча сподіванка, що напасть ніби не моя часть - якось то так оборудується, що я і з лиха вибавлюсь, і свого покоштую. І чіпляюсь: «Візьміть та візьміть у село».
- Мій ти єдиночку, неможна! Ти ж маленький. От як трохи підбільшаєш, то поберемось і у село, і у ярмарок - скрізь погуляємо... Ось тобі коржики... Ось тобі горішки... Не можна! Не можна!
Як чого забажає цікава дитина, то дарма їй казати: «Не можна!», бо вона того «не можна» зроду-віку не прийма, а ще гірш розпалиться. Пече мене хоч зазирнути у Чорностав...
Одного разу кинув я об землю горіхи і сиджу, як хмара, на порозі, коли надходить батько з лісу та й пита:
- А чого се, тітчин підбічничку, сидиш, як у розсолі?
- Він журиться, що не беруть у село, - одказує Катря. - Відкупались тітка горіхами - не хоче й горіхів, так журиться.
- Нехай собі трохи пожуриться, - каже батько, - без журби не прожить у світі.
Постояв трохи та до Катрі:
- Ти, дочко, на тому тижні була у Чорноставі? Пізненько? ввечері?
- Була, тату... одвідала Орисю...
А сама стрепенулась і спахнула, як іскра.
- Щоб ти більше у село не заглядала. Чуєш, дочко?
- Чую, тату. Більше не піду.
Батько знов побравсь у ліс, а Катря задумалась.
- А що, - дратую, - і тобі у Чорностав не можна?
Вона наче не почула.
- Катре! Катре! - гукаю. - І тобі у Чорностав не можна? Еге?
- І мені не можна, - одказала.
- Мене не беруть, та й ти не підеш, еге?
- І я не піду.
Словами одказує, а мислоньками, здається, десь далеко залинула.
От наче ще стоїть мені перед очима та сестра моя Катря, як тоді присмерком стояла вона в задумі коло нашої гаєвої хатки, - молоденька, як калинова квітка, трохи схмуривши чорні брови, стиснувши уста, втопивши карі очі у землю…
А далі, примічаю, і тітка Мокрина наче забува свою стежечку чорноставським яром.
«Мабуть, і тітці заборонив батько!» - думаю.
Та й питаю:
- Тітко, чому се ви не одвідаєте родини?
А батько чує.
- Часу не маю, мій голубе!
- А перш-то ви мали час? - чіпляюсь.
Озвався батько:
- Бач, сестро, як твій підбічничок бере тебе на решето. А я так думаю: коли вже йому кортить погуляти у Чорноставі, то ти не впиняй, - нехай тудою простує. Як не порвуть хорти, то, може, так він там присмачить, що зостанеться у панському дворі, і сквапний з його дворак випеститься...
А тітка перехоплює:
- Якого іще там дворака видумали! Та боронь Боже.. Оце напались на дитину! Дитина тільки спитала. Хіба вже не можна спитати? Навіщо йому той Чорностав здався? Він зна, що нам тут, у лісі, в затишку, краще... Хоч людей не густо і трохи ніби самотненько, та спокій в нас... А пташок у лісі! А зимничок! Правда, Матвійку? (Се вже до мене). В нас у гаю і малина, і суниці, і полуниці... Схочемо, то зловимо собі зайчика... спорядимо гойдалку...
- А я так думаю, нехай він свою волю волить, - править батько.
- Та я туди вже й не хочу, - кажу, - байдуже мені той Чорностав... Се я тільки пожартував...
Любив я свого батька і шанував. Був він маломовний і ніби похмурий, хоч від нього ніхто урази не дознавав, але нікого він і не голубив, а проте одно його абияке слово переважувало наймильші тітчині пещоти [2] і ласощі. Коли, було, часом трапиться мені спокутувать, то його поглумка гірш не те лайки - бійки, а як він до мене озветься, дещо спита, попожартує або дечому навчає, то вже я величаюсь, як Мошко на хрестинах. Аби йому догодити, чого б то я не занедбав, чого б не віджалував!