- То давнє, синочку... то минулося...
- А ви усіх людей у селі знаєте?
- Ще б то мені не знати!..
- А який там Романець живе?
- Романець? Який же то Романець, дитино? Хоч у шимки голову - не згадаю!
- А живе ж там Романець... Солодкий - чи що.
- А я питаю, який Романець? Петра Солодкого хлопчик! Що то старе: того не згадає, друге забуває... Та ті Солодкі були колись наші сусіди близькі. Два хлопчики в їх. Меншенький Романець, а старшенький - Дорош. Такі жваві, славні хлопчики. Я зазнала їх, як ще були такі, як вузлики, а позаторік стріла Дороша у сестри - вона йому хресна мати, - то й не пізнала - парубок, як орел! А Романцьові, мабуть, на десятий рочок береться, а то й на одинадцятий... Жили вони, як і інші люди - не приділив Господь нам розкошувати, - та вкупі-таки, у своїй хатинці. Коли ж несподіване лихо: якось пан перестрів Петра і дуже його вподобав - був Петро такий вродливий, що й не сказати - високий, стрункий, гнучкий, укладний. Не дурно сказала його теща, як він сватав дочку: «Ой, сей ріс у великому лісі, та ще й при воді!»...
- То пан дуже його вподобав? - перехоплюю, бо мені не до тещиної розмови.
- Вподобав, вподобав... «Ти що за один?» - пита. - Я - Солодкий, пане, Петро. - «У двір Солодкого Петра, до коней»... Взяли їх у двір, - і яке було хазяйствечко, мусили вони занедбать. Років ізо два керував Петро панські коні, та й докерувався, що його копитами на смерть потоптано. Скоро по йому занепала і жінка - дуже засумувала, чи що, - далі стала вона якась непритомна та незабаром і вмерла, а всиротілі діти зосталися у дворі. Така-то їх доля гіркая.
- Хіба ж дворак на прикові? - кажу. - Хіба йому не вільно інколи погуляти?
- Ой дитино, бодай ніхто не зазнав такого гуляння! Немає гірше так нікому, як тим нещасливим, мовляв, попихачам: тудою біжи, сюдою поспішай, сьому подай, тому принеси; один лає, другий нарікає, третій карає... А пожалувати нікому! Сказано: пригладь голівки не знайдеться, хіба пробий голівки... Такий-то жаль бере, як згадаю тих сиріток... Так би, здається, і пригорнула голуб’яток... Недавно, кажуть, взято Дорошка до панських покоїв - вродливий, в батька вдався, - то й зовсім вже бідолахам світ зав’язали: було важко, було гірко, а таки удвійзі...
- Заждіть, тіточко: Романець до нас прийде!
- Як то прийде? - питає. - Ми ж у лісі...
- Та що, що в лісі, - кажу. - Він прийде...
- Ой дитино, що се ти видумуєш! Хіба ж не знаєш, що...
- А він таки прийде! - правлю.
- Крий Боже! Хай Господь боронить! Ще застукають.
- А ви його сховаєте?
- Ой дитино...
- Сховаєте? Сховаєте! Сховаєте!
- Та годі вже, пустаче...
- Сховаєте! сховаєте!
Обхопив стару обіруч - хоч певен вже, що сховає, а ще заглядаю у пригаслі ласкаві очі.
А вона чи відсува, чи прихиля мене, стихенька кажучи.
- Бач, свавольничку, трохи не звалив стару тітку...
Та додає:
- Як се ти прочув про того Романця?
Чи ж признаться?
Та ніби у жарт, ніби у правду, кажу:
- Я його бачив... Гулявся з ним...
- Оце так мене піддурюєш, синочку? Чи ж годиться?
- Гулявся з ним!
І все так, що ніби й правду кажу, і ніби жартую.
- Бач, вимислівчику! - сміється стара (а проте трохи й неспокійна). - Та добре, що розвеселивсь трохи... Біжи та бався, серце. Та щоб ти мені більш не смутував... Ой дітки, дітки! горенько мені з вами. Примогла б, серця вколупнула та дала, а нічого не вдію, несила моя... Оце Катря кволиться та кволиться - відколи вже голоса її не чутно, занепала, а яка була повновида, співоча... Була швиденька, як вітрець у полі, а стала тиха, наче зстаріла...
А я своє:
- Тіточко, по надобі ми Романця сховаємо на горищі, еге?
- Та годі ж пустувати, Матвійку!
- Він, мабуть, завтра прийде...
- Журиш, хлопчику, стареньку тітку!
- Тіточко-любочко, а ми ж його сховаємо?
- Тікай, бо зараз бити буду! - удає тітка.
А я вже певен, що по надобі старенька сховає Романця і не заборонить нам гулятись. Аби приходив!
Проте минають дні, а Романця нема. Спершу я журився, а далі став привикати, а ще далі й забувати.
Минуло, може, тижнів ізо два, а то й більше.
Одного вечора, вже на смерку, надумав я за озеро. За озером, на проліску, поза старими яворами, росла чудова ліщина. По ту ліщину я й брався, бо на завтра вдосвіта замислив наловити риби. Робаків же накопав цілісеньку торбинку, до того мав аж три гапличка з тітчиної корсетки, а такі, що й сома б вдержали. Не бракувало мені й дроту - хоч він трохи взявся іржею, а був ще такий уробний, що я з його гачки майстрував, наче млинці пік. А як до того добра конешне треба тонкої, а рівненької ліски, то хоч і далеченько, а мусив до проліска по ліщину.