— Ну як, смачне молоко? — спитав дідусь.
— Такого смачнючого я ще ніколи не пила, — відповіла Гайді.
— Як сподобалося, то маєш іще, — дідусь узяв її чашку, налив по вінця і поставив перед дитиною.
Гайді помастила сиром, а він спечений зробився м’якенький, немов масло, свій кусень хліба та й з насолодою відкушувала шматок за шматком, запиваючи молоком. Після обіду дідусь пішов до кошари, бо треба було прибирати за козами. Гайді дивилася, як він підмітав і посипав підлогу свіжою підстилкою, на якій ночуватимуть кізки, як повернуться з пасовиська. Навівши лад у кошарі, дідусь пішов до сарайчика, що був побіч неї. Там він почав стругати якісь дерев’яні круглячки. Потім висвердлив дірки в дошці, повставляв туди кругляки, перекинув, поставив на землю: та це ж… це стілець! Такий як і в дідуся, от тільки ніжки набагато довші! Дівчинка завмерла від захвату.
— Що таке, Гайді? — запитав дідусь.
— А це крісло для мене, бо воно таке високе. Як же ж ти його скоро зробив! — відповіла та здивовано і водночас захоплено.
«А вона швидко схоплює і спостерігати вміє», — пробурмотів собі в бороду старий, обходячи хижку.
Несучи молоток, цвяхи, та обрізки дощок, він лагодив усе, що було не в порядку, підправив щось на дверях, десь якусь дощину прибив цвяхом, а десь прибрав зайве. Гайді ходила тінню, уважно спостерігаючи за його діями: і все їй було страшенно цікавим.
Тим часом почало сутеніти, у верхівках старих ялин загуготів в густому гіллі потужний вихор. Для Гайді це звучало немовби музика, зробилося так весело, що вона застрибала навколо дерев. Дідо стояв коло дверей сарайчика і спостерігав за дитиною. Коли зненацька почувся пронизливий свист, і Гайді завмерла на місці, а дідусь вийшов на подвір’я. Згори збігали підстрибом кози, а разом з ними і Петрусь. Гайді радісно скрикнула і кинулася навперейми вітати одну за одною своїх нових подружок, з якими познайомилася сьогодні вранці.
Коли отара зупинилася біля будиночка, із загального гурту вийшли наперед дві гарненькі стрункі кізки: біленька та брунатна. Кози почали лизати дідусеві долоні, на яких той простягав пару пучок солі. У такий спосіб він кожного вечора зустрічав своїх кізок. Тим часом Петрусь погнав отару далі і незабаром зник у сутіні. Гайді почала гладити кізочок, стрибати навколо них, щоб почухати тваринок з усіх боків і вельми тішилася з того, що робила.
— Дідуню, то вони обидві наші, правда? Обидві наші! Вони зараз у кошару підуть, еге ж? А вони завше у нас будуть? — лепетала вона радісно, а дідусь лиш потакував.
Коли кізки злизали всю сіль, він звелів:
— Винеси з хати свою чашку і хліб.
Гайді миттю метнулася туди й назад.
Дідусь надоїв від білої кізки повну чашку молока, вкраяв кусень хліба і, простягнувши це все малій, сказав:
— Ось, це твоя вечеря. Поїж та йди нагору спати! Тітка Дора залишила для тебе якісь лашки. Там і сорочечка є, і ще там щось. Візьми, що треба, все в клуночкові в шафі, пригадуєш? А я кози в кошару зажену. На добраніч!
— На добраніч, дідуню! На добраніч! Дідусю, а як їх звати? — загукала вслід старому і козам мала і кинулася за ними в сутінки.
— Біленька — Білка, брунатна — Бурка.
— На добраніч, Білко! На добраніч, Бурко! — гукнула Гайді щосили, бо кози саме зайшли в кошару.
Дівчинка всілася на лаву, з’їла окраєць хліба і випила молоко. Нараз здійнявся такий сильний вітер, що її мало додолу не вкинуло. Тож мала похапцем дожувала вечерю, зайшла в хатину й полізла по драбинці до свого ліжечка. Тільки-но Гайді вклалася в постіль, як оченята у неї одразу заплющилися, і вона заснула так міцно, і спала так солодко, як комусь, мабуть, тільки в найкращому королівському ліжку спиться. Невдовзі потому, як ніч опустила свої темні крила на полонину, ліг у своє ліжко й дідусь. Наступного дня він, як завжди, встане разом із першими промінчиками сонця. А сонце літом сходить у горах дуже рано. Вночі налетів такий дужий вітер, що від його подихів хатина вся аж затремтіла дерев’яними стінами-балками. Він пронизливо завивав у комині, а старі ялини за хатиною колихав із такою люттю, що на них потріскували гілляки. Опівночі дідусь зірвався з ліжка і, промовивши стиха: «їй там нагорі, мабуть, страшно самій», піднявся на горище й підійшов до ліжечка малої. Повновидий місяць час від часу пеленали кудлаті чорні хмари, й тоді ставало темно, хоч в око стрель, але в цей момент він саме виглянув із-за чергової кошлатої хмари і кинув сріблясте пасмо світла через кругляк віконечка просто на личко дитини. В білястому його сяйві запаленіли її щічки. Вона спокійно спала під своєю грубезною ковдрою, поклавши голівоньку на повненьку ручку. Рівномірно посвистувала носиком, і снилося їй, вочевидь, щось дуже приємне, бо з личка не сходив щасливий вираз. Старий дивився на всміхнену дитину доти, поки наступна хмара не закрила місяця, і знову стало темно, тоді повернувся на своє ліжко.