Так вони й зробили. Коли Гайді вже сиділа за столом на своєму високому кріселку з горнятком, повним молока, а дідусь поруч із нею, мала пригадала своє запитання:
— Чому хижий птах так пронизливо скрикує, коли у небі кружляє?
— Це він від того, що йому звідти добре видно, як багато людей по селах вкупі сидять і як їх від тої тісноти злість бере. Ось і підсміхається він згори: «Та чого не розійтися вам у різні боки, кожен своєю дорогою. Підніміться у небо, як я, буде вам таки ліпше!»
В цих словах вчувалася така роздратованість і мало не лють, а в Гайді знову пролунав у вухах пронизливий скрик орла.
— А чому, дідусю, гори не мають імен? — спитала вона знову.
— У них є імена, — не погодився старий, — розкажи мені, яку ти бачила, і я скажу тобі, як її звати.
Гайді описала круту скелю з високими вежами, а старий промовив задоволено:
— Ага, знаю таку, її звати Фалкніс. Ще якісь бачила?
Гайді розказала про гору, вкриту величезними сніжними полями, і як весь сніг поломенів, а потім став рожевим, а потім збляк увесь і погас.
— Цю я також добре знаю, — сказав дідусь, — її назва — Шеаплана. То як, сподобалося тобі на пасовиську?
Гайді почала розповідати про те, як вона провела цей день в горах, як було гарно, а особливо, як яріли й сяяли гори ввечері. І дідусь, само собою зрозуміло, мусив пояснювати, звідки той вогонь взявся, бо ж Петрусь про те нічого не знав.
— Розумієш, сонечко завжди так робить, коли з горами на ніч прощається, під кінець воно шле їм свої найкрасивіші промені, щоб вони не забули про нього до ранку, поки воно знову на них засвітить.
Гайді дуже сподобалися розповіді дідуся, вона ніяк не могла дочекатися, коли ж нарешті знову настане ранок, а за ним день, потім вечір, і вона милуватиметься, як сонце прощається на ніч з горами. Проте вже треба було йти спати, що вона й зробила: лягла в своє ліжечко з духмяного сіна, міцно заснула в ньому, і всю ніч снилися їй мерехтливі блискучим сяйвом гори, червоні троянди на них та Сніжка, яка весело стрибала посеред квітів.
Оповідка четверта
Гостина в Петрусевої бабці
Наступного ранку, коли знову зійшло ясне сонечко, і прийшов Петрусь із отарою, Гайді піднялася з ними на полонину. Так тривало й далі: все літо поспіль. Від постійних прогулянок, на свіжому повітрі, під жарким гірським сонцем дівчинка густо засмагла й почувалася надзвичайно добре. Ніякі хвороби до неї не чіплялися! Отак щасливо й весело жила собі день за днем Гайді, нічого їй не бракувало. Її перебування в горах було подібним до веселого та безтурботного життя пташки, яка пурхає собі на втіху в зелених вітах дерев.
Та прийшла золота осінь: у горах задули голосні дужі вітри, і дідусь сказав:
— Сьогодні, Гайді, залишишся вдома, таку малечу вітер запросто може з гори в долину одним подихом здмухнути.
Петрусь, як почув цю новину зранку, відчув себе дуже нещасним: йому буде вже нудно без Гайді на полонині, та й обід вже не буде таким ситним. А тут ще й кози, ніби показилися, і йому треба вдвічі більше ніж зазвичай намучитися з ними. Кози теж звикли до товариства Гайді. Як її з ними не було, вони не хотіли нікуди йти й постійно розбігалися врізнобіч. А от Гайді не почувала себе нещасливою. Їй усе видавалося цікавим і веселим. Звичайно, сходити на полонину з пастушком і козами, милуватися там квітами й орлом в небі, переживати силу-силенну пригод у товаристві з такими різними кізками — все це надзвичайно цікаво. Проте спостерігати за дідусем, як той, майструючи якусь чергову цікавинку, гуркотів, стругав, пиляв, було для малої не менш захопливо. Крім цього, коли наставав один із таких вітряних днів і вона проводила день із дідусем у хижі, то мала справжню насолоду спостерігати, як той, закасавши високо рукави, помішує у великому казані, для того, щоб пізніше виліпити з білої маси гарненькі круглячки козячого сиру. Проте найбільш привабливим у такі дні було спостерігати, як гойдаються під дужими поривами вітру верхівки трьох старих ялин за хижкою та слухати, як посвистує вітер у їхньому густому гіллі. Дівчинка час від часу полишала все, хоч би що то було, та й бігла за хижку постояти, послухати, помилуватися. Нічого милішого не було для Гайді, як прислухатися до глибокого таємничого шепоту, свисту, або ж до бурхливого гоготіння у верхівках дерев. Вона стояла й слухала, слухала й не могла наслухатися, не могла відірвати погляду від перемовин дерев із вітром, від тої могутньої потуги, яка в цьому вчувалася. Сонечко перестало по-літньому припікати, і Гайді довелося дістати з дідусевої шафи панчішки, черевики та спідничку, бо чимраз далі ставало все холодніше. Тепер, коли вона прислухалася до стугоніння вітру під трьома ялинами, вітрюган пронизував її, і вона мало не тріпотіла на вітрі, як тоненький листочок. Проте щоразу вибігала під дерева, бо не могла, не послухавши вітру, довго всидіти в хатині.