Потім стало так холодно, що Петрусь, пригнавши отару зранку до хижки, починав хухати на задубілі пальці. А невдовзі одної ночі нагло випав глибокий сніг. Все навкруги забіліло, вся полонина стала одноманітною: ні одного зеленого листочка чи бадилинки не стало на ній. Петрусь перестав приганяти кіз, а Гайді зачудовано дивилася крізь маленьке віконечко, як падав великий лапатий сніг. Він валив і валив. З часом стіна снігу виросла спочатку до віконечка, а потім затулила його від світу Божого. Тепер його не можна було вже відчинити, а в хатині відчутно посутеніло. Це видалося Гайді надзвичайно веселим, і вона тільки те й робила, що гасала від вікна до вікна, заглядаючи скільки вільного місця залишилося до верхнього краю. Бо тоді хатку засипле до самого комина, і треба буде в білий день світло запалювати. Але так багато снігу не намело: наступного дня, коли снігопад вщух, дідусь вийшов надвір і розчистив стежки навколо хатинки. Він понакидав сніг на величезні купи, що оточували хатину сніговими горами. Зате навпроти вікон тепер снігу не було, як і навпроти дверей. Це було дуже доречно зроблено, бо коли після обіду того дня, як Гайді з дідусем сиділи коло відкритого вогню в кабиці, кожен на своєму ослоні-тринозі (дідусь вже давно змайстрував і для дитини ослона), аж тут щось загримало надворі: хтось почав грюкати об дерев’яний поріг, потім двері відчинилися і вони побачили на порозі Петруся-Козопаса. Це він грюкав: обтрушував сніг із черевиків, які були геть чисто, зрештою, як і сам Петрусь, заліплені снігом. Щоб дійти до них, хлопчакові довелося пробиватися через високі кучугури. Поки він ішов, сніг обсипав його з голови до п’ят, і замерз, перетворившись на тверду шкаралупу. Надворі було дуже холодно. Але природні негаразди не стали перепоною для Петруся: він захотів навідати Гайді, яку не бачив аж вісім днів!
— Доброго вечора, — привітався він, переступивши поріг, і відразу присів якомога ближче до вогню.
Петрусь грівся мовчки, і тільки вираз його личка свідчив, який він задоволений, що тут сидить. Гайді здивовано спостерігала за ним: хлопчик сидів близько до вогню, і сніг на ньому топився, збігав патьоками додолу, так що Петрусь виглядав, як невеликий водоспад мало не посередині хати.
— Як справи, генерале? — запитав дідусь, — війська твого нема, мусиш тепер ручку гризти?
— А чому він має ручку гризти? — відразу з допитливістю від-реагувала Гайді.
— А взимку він мусить ходити до школи, — пояснив дідусь, — там вчать читати і писати. Але наука деколи дається дуже тяжко, тож доводиться часом ручку гризти — це інколи допомагає. Хіба не так, генерале, га?
— Ага, буває, — погодився Петрусь.
Гайді рішуче взяла справу в свої руки і засипала хлопця запитаннями про те, що то воно, школа? Як там? Що там можна почути й побачити? Розповідь про школу і відповіді на нескінченні розпитування зайняли досить багато часу, за який Петрусь устиг повністю висохнути. Був пастушок не з говірких, завше не міг підібрати слів, які б достатньо виражали думку чи емоції. Але в той день йому було дуже сутужно: ледве давав більш-менш зрозумілу відповідь, як Гайді підкидала йому два, а то й три несподіваних запитання та ще й таких, які для відповіді вимагали щонайменше цілого речення.
Дідусь у їхню розмову не втручався, сидів собі тихенько — і ні пари з вуст. Проте досить часто у нього на обличчі з’являлася легенька посмішка: він уважно все слухав.
— Ну що, генерале, потрапив ти у вогонь, і в прямому, і в переносному значенні, після такого не завадило б підкріпитися! — дідусь піднявся зі свого ослона й дістав із шафи вечерю, Гайді тим часом підсунула крісла до столу.
Доки настала зима, дідусь встиг змайструвати ще одну лавку коло стіни: тепер коли він не був самотнім, повинаробляв і ослонів, і стільців, де можна було всістися удвох. А все через Гайді, у якої була манера ходити «хвостиком» за дідусем: як він щось майструє, стоїть чи сидить. Отож всім за столом вистачило місця, і Петрусь аж сторопів, витріщившись своїми великими та круглими очима на просто таки велетенський кусень в’яленого м’яса на грубезній скибці хліба, приготовлених для нього Вуєм із полонини. Давно вже у хлопця не було такого смачної та ситної страви! Коли всі закінчили обідати, короткий зимовий день саме добіг до кінця, і надворі почало сутеніти. Петрусь почав збиратися додому. Він побажав «доброї ночі» та «бережи вас, Боже» і вже попрямував до дверей, коли враз повернувся та промовив: