Нарешті, згідно з іще однією версією, всі вони зійшли на берег попарно трапом Ноєвого ковчега.
Якщо той ковчег справді існував, — а чом би й ні? — то цей роман я міг би назвати «Другий Ноїв ковчег».
2
Мільйон років тому не було таємниці в тому, як один тридцятип'ятирічний американський самець, — його звали Джеймс Уейт, і самотужки він не проплив би й метра, — збирався потрапити з Південноамериканського континенту на Галапагоські острови. Він, звісно, й не думав хапатися за «пліт» із рослинних решток і звірятись долі. Ні, він просто придбав квитка у своєму готелі в центрі Гуаякіля на двотижневий круїз на новому пасажирському судні під еквадорським прапором. Судно називалося «Баїйя де Дарвін», що в перекладі з іспанської означає «Бухта Дарвіна». Це був перший набір пасажирів на широко рекламований в усьому світі протягом цілого року рейс до Галапагоських островів, який іменували не інакше, як «Круїз віку до витоків природи».
Уейт подорожував сам. Це був передчасно полисілий товстун-коротун з неприємним кольором шкіри, що нагадувала скорину пирога в дешевому кафетерії, та ще й в окулярах. Отож він цілком міг, коли б хотів цього, скидатися на чоловіка, якому вже п'ятдесят із гаком. Але він бажав мати вигляд людини несміливої, сором'язливої.
Тепер це був єдиний відвідувач у коктейль-холі готелю «Ельдорадо» на широкій вулиці Десятого серпня, де він наймав номер. І бармен за стойкою, двадцятилітній нащадок благородних інків на ім'я Хесус Ортіс, мав таке враження, ніби в цього плюгавого й самотнього чоловічка, що вдавав із себе канадця, лежав на душі тягар через якусь жахливу несправедливість або трагедію. А Уейт якраз і прагнув, щоб кожен, хто його бачить, міркував саме так.
Хесус Ортіс, який у цій моїй історії — один із наймиліших персонажів, скоріше жалів, аніж зневажав цього туриста-самітника. Сумний подив — а саме на це Уейт і розраховував — викликало в бармена те, що коротун щойно викинув купу грошей у готельному кіоску, придбавши солом'яного капелюха, прядив'яні сандалі, жовті шорти та синьо-біло-пурпурову бавовняну теніску, в яких оце й сидів. Коли Уейт, міркував Ортіс, прибув сюди з аеропорту в строгому діловому костюмі, то мав цілком пристойний вигляд, а тепер, протринькавши стільки грошей, перетворився на звичайнісінького клоуна — карикатуру на північноамериканського туриста в тропіках.
Внизу на новій і ще шарудливій тенісці в Уейта теліпався ярлик із ціною, тож Ортіс — досить чемно і доброю англійською мовою — сказав йому про це.
— О?! — вигукнув Уейт. Він знав, що ярлик на місці, бо сам цього й бажав. Але вдав, нібито засмутився, почав бурмотіти щось незрозуміле, мовби глузуючи сам із себе, і навіть уже зібрався був відірвати ту нещасну бирку. Та потім, пригнічений якимись сумними, невідчепними думками, начебто забув про це.
Уейт був завзятий рибалка, а ярлик правив йому за принаду, що спонукала незнайомців звертатися до нього приблизно так, як оце зробив Ортіс: «Даруйте, сеньйоре, але я не можу не помітити…»
Уейт зареєструвався в готелі на свій фальшивий канадський паспорт на ім'я Вілларда Флемінга. Він був надзвичайно вдатний шахрай.
Самому Ортісові нічого було його боятись, а от якійсь самотній жінці, що на перший погляд володіла сякими-такими грошенятами, не мала чоловіка і вже вийшла з того віку, коли народжують дітей, — тій напевно було чого побоюватись. Досі Уейтові вже пощастило в такий спосіб домогтися прихильності й шлюбу з сімнадцятьма подібними жінками; після того він спорожнював їхні шкатулки з коштовностями, сейфи та банківські рахунки, і-шукай вітра в полі.
У цьому промислі він досяг великих успіхів — таких великих, що став мільйонером, мав цінні папери й гроші на різні прізвища в банках усієї Північної Америки, і його ще жодного разу не заарештовували. Навіть більше, ніхто, як він знав, і не мав наміру розшукувати його. З погляду поліції, розмірковував Уейт, він був усього лиш один із сімнадцяти невірних чоловіків, кожен з яких мав своє ім'я, а не запеклий злочинець в одній особі, чиє справжнє ім'я Джеймс Уейт.
Тепер важко повірити, що колись люди могли бути такі дивовижно нещирі, як Джеймс Уейт. А втім, варто згадати, що тоді мозок ледве не в кожної дорослої людини важив близько трьох кілограмів! І не було меж тим диявольським задумам, що їх здатний вигадати й здійснити такий обважнілий розумовий апарат.
Тим-то я ставлю запитання, хоч тут і немає кому на нього відповісти: чи ж варто сумніватися, що цей трикілограмовий мозок стояв колись на шляху еволюції роду людського вадою, яка мала майже фатальні наслідки?