І коли б я критикував тіла, що їх мільйон років тому мали люди, — та, зрештою, й сам я, — як ото критикують вивезені на ринок машини, то насамперед зробив би два головні зауваження. З приводу одного з них я тут уже висловлювався: мозок надто великий, щоб бути практичним. А друге зауваження було б таке: щось негаразд із нашими зубами, їх звичайно не вистачає на все життя. Якій ланці в ланцюгу еволюції мусимо завдячувати, що маємо повен рот гнилих черепків?
Було б чудово, якби ми могли стверджувати: закон природного добору, що приніс людям за такий короткий час стільки користі, подбав і про проблему з зубами. Він таки й подбав, але розв'язав цю проблему по-драконівському. Зуби не стали довговічніші. Просто середня тривалість людського життя скоротилась приблизно до тридцяти років.
Та повернімося до Гуаякіля, де 'Ендрю Макінтош щойно звелів Хесусові Ортісу поставити філе-міньйони на підлогу.
— Даруйте, сер… — мовив Ортіс англійською.
— Постав обидва перед собакою, — повторив Макінтош. І Ортіс так і зробив. А тим часом його вкрай збентежений великий мозок переосмислював судження свого господаря щодо нього самого, людства, минулого й майбутнього, а також природи Всесвіту.
Та перше ніж — Ортіс устиг випростатись після того, як обслужив собаку, Макінтош знов повторив:
— Забирайся геть звідси.
Мені боляче навіть тепер, за мільйон років по тому, писати про таке людське неподобство.
І за мільйон років по тому я почуваюся ніяково, наче вибачаючись за всю людську расу. Додати більше нічого.
Коли Селіна уособлювала експеримент природи з незрячістю, то її батько — експеримент з безсердечністю. Авжеж, а Хесус Ортіс утілював експеримент природи із захопленням багатіями, тоді як я — експеримент природи з ненаситним підгляданням, мій батько — з цинізмом, мати — з оптимізмом, капітан «Баійї де Дарвін» — з необгрунтованою самовпевненістю, Джеймс Уейт — з безглуздою пожадливістю, Хісако Хірогуті — з депресивним станом, Акіко — з пухнастістю, і так далі, і таке інше.
Я пригадую один із батькових романів — «Ера оптимістичних потвор». У ньому йшлося про планету, де гуманоїди до останньої межі занедбали найважливіші проблеми свого виживання. І от, коли вже всі ліси було винищено, всі озера отруєно кислотними дощами, всі підземні води через промислові стоки стали непридатні до пиття тощо, гуманоїди раптом виявили, що діти в них народжуються з крилами, рогами чи плавцями, або з сотнею очей, або зовсім безокі, з величезним мозком і без мозку, і таке інше. Це були експерименти природи з істотами, які, можливо, в разі успіху, стали б кращими жителями планети, ніж гуманоїди. Більшість із них загинули чи були постріляні, але декотрі виявилися справді багатонадійними, і вони між собою поодружувались, і дали подібне собі потомство.
Тепер ту епоху, що минула мільйон років тому, коли я й сам ще жив, я б назвав теж «ерою оптимістичних потвор», причому більшість потвор тоді мали відхилення не стільки тілесні, скільки духовні. А нині вже ніякі експерименти не провадяться — ні з тілом, ні з душею.
Великий мозок тієї ери був здатний не лише на жорстокість заради жорстокості. Він міг також відчувати всі види й відтінки болю, до яких нижче-розвинені тварини були зовсім нечутливі. Жодна тварина на Землі не відчула б того спустошення, в якому Хесус Ортіс після отих 'Макінтошевих слів їхав ліфтом до вестибюлю. Він навіть не був певен, чи йому вистачить сили жити далі.
І мозок його був такий збурений, що всередині черепної коробки мерехтіли картини, яких жодна ніжчерозвинена тварина уявити не здатна. Ці картини були плодом чистої фантазії і зображували речі, що існують лише в людській уяві — як оті п'ятдесят мільйонів доларів, що їх 'Ендрю Макінтош ладен був переказати з Манхеттена до Еквадору негайно, щойно почує по телефону потрібні слова. Він бачив образ «сеньйори Кеннеді» — Жаклін Кеннеді-Онассіс, який не відрізнявся від образів діви Марії, що їх Ортіс розглядав не раз — адже він був католик. В Еквадорі всі були католики. Всі фон Кляйсти були католики. Навіть канібали в нетрях еквадорської сельви, невловимі канка-боно, й ті були католики.
Ця «сеньйора Кеннеді» була прекрасна, сумна, добра і всемогутня. В Ортісовій уяві вона очолювала сонм божеств меншого калібру, які також мали взяти участь у «Круїзі віку до витоків природи», зокрема й ті шестеро гостей, що вже були в готелі. Ортіс від будь-кого з них не чекав нічого, крім добра. Як і більшість еквадорців напередодні розгулу голоду, він відчував, що приїзд цих гостей знаменує славетну мить в історії Еквадору, і їх слід оточити всіма можливими розкошами.