І Мері ставила перед своїми учнями це нелегке запитання, додаючи:
«Висловлюйтесь, будь ласка».
Коли вона вперше ступила на чорну гостру скелю, до якої прибило «Баійю де Дарвін», то спіткнулася, впала й здерла шкіру на кісточках пальців правої руки. Болю Мері не відчула. Вона пильно оглянула ранки; на них повиступали краплини крові.
Та раптом на її палець безстрашно сів зяблик. Мері не здивувалася, бо чула багато історій про зябликів, які сідають на людські голови чи руки, п'ють із кухлів тощо. Тож вона сприйняла це як ласкаве запрошення на острови й, нерухомо тримаючи руку, ніжно запитала в пташки:
— А до якого ж із тринадцяти видів ти належиш?
Зяблик, наче зрозумівши її запитання, заходився показувати, хто він, спиваючи з ранок червоні краплини.
І Мері обвела поглядом острів, не здогадуючись, що їй судилося провести тут решту життя й тисячу разів підгодовувати зябликів-вампірів. Потім вона промовила капітанові, до якого вже втратила всяку повагу:
— То, кажете, це острів Рабіда?
— Так, — відповів він, — я цілком певен цього.
— Що ж, мені боляче казати це вам після всього, чого ви зазнали, але ви знову не маєте рації. Цей острів — не що інше, як Санта-Росалія.
— Чому ви така певна? І Мері відповіла:
— Мені про це щойно розповіла оця маленька пташка.
26
Щасливий з братів фон Кляйстів, той самий, що є загальним предком нинішнього людства, був худорлявий, високий на зріст, а ніс мав наче в орла. На голові він носив чималу копицю кучерявого волосся, яке колись було золотаве, а тепер біле. Його призначили капітаном «Баійї де Дарвін», знаючи, що всі серйозні справи робитиме перший помічник, — призначили з тих самих міркувань, з яких 'Зігфріда поставили керувати готелем: дядьки в Кіто бажали, щоб за вельможними гістьми й дорогим майном наглядав найближчий родич.
Капітан і його брат мали чудові будиночки в прохолодних, оповитих туманом селищах понад Кіто, які побачити їм уже не судилося. Вони також успадкували чимале багатство від убитої матері та обох пар дідусів і бабусь. І майже все воно було не в нічого не вартих сукре, а лежало в банку «Чейз-Манхеттен» у Нью-Йорку, завдяки чому рахувалось у доларах США та в японських ієнах.
Пританцьовуючи в душовій кабіні, капітан і гадки не мав про ті чи інші ускладнення, яких, здавалося, можна було чекати, судячи зі становища в Гуаякілі. Хоч би там що трапилось, а Ернандо Крус знатиме, як діяти.
Великий мозок подав капітанові непогану, на його думку, ідею, і він викаже її Крусові після того, як витреться рушником. Якщо тут пахне дезертирством команди, міркував фон Кляйст, то Крус може їм нагадати, що з технічного боку «Баійя де Дарвін» — військове судно, а отже, дезертирів суворо покарають згідно із законами військового флоту.
Це була нісенітниця, але він мав рацію: формально «Баійя де Дарвін» належала військово-морському флоту Еквадору. Коли влітку судно прибуло з Мальме, капітан сам, тоді в ролі адмірала, щиро вітав це поповнення бойових сил. Палуби ще мали бути оздоблені килимами, а на блискучому сталевому корпусі там і там виднілися законопачені отвори, які на випадок війни могли правити за кулеметні гнізда, чи пускові ракетні установки, чи апарати для глибинних торпед, чи бозна-що іще.
В такому разі судно перетвориться на броньований транспортний корабель для перевезення військ, що матиме на борту, як розповідав капітан у «Вечірньому шоу», «…по десять пляшок „Дона Перінь'йона“ та по одному біде на кожних сто рядових».
Поки капітан приймав душ, у нього з'явилися ще деякі ідеї, але всі вони головним своїм виконавцем передбачали Ернандо Круса. Наприклад: якщо круїз відмінять, — а це, здається, вже неминуче, — тоді Крус з кількома членами команди нехай поставить судно на якір десь на болоті, якомога далі від мародерів. Крусові й на думку не спаде, що в таке плавання повинен вийти капітан.
Якщо все піде шкереберть і безпечного місця для судна поблизу Гуаякіля ніде не знайдеться, тоді нехай Крус веде його на військово-морську базу галапагоського острова Бальтра. Капітанові знов-таки там нічого робити.