Принц Річард мав дружину й двоє дітей, які тоді відпочивали на лижному курорті в Швейцарії, і дружина була ще в дітородному віці, тож Уейт, можливо, став на заваді народженню ще одного носія благородних генів.
Тут іще така річ: якби принц Річард не загинув, то Боббі Кінг цілком міг би запросити його з дружиною у «Круїз віку до витоків природи».
Його вдові судилося стати дуже вдатною модельєркою краваток. При цьому вона називала себе «принцеса Шарлотта», хоч була дочка простолюдина, покрівельника зі Стейтен-Айленда, і не мала геть ніякого права ні на цей титул, ні на використання герба. І все ж він прикрашав усі краватки, які вона створювала.
Покійний Ендрю Макінтош мав кілька краваток від «принцеси Шарлотти».
Уейт уклав це жирне, без підборіддя, голубокрове обличчя на ліжко з пологом на чотирьох стовпчиках, яке, за словами принца, належало Елеонорі з Палатінат-Нойбургів, матері короля Угорщини Иосифа Першого. Потім прив'язав Річарда до досить товстих стовпчиків заздалегідь нарізаними нейлоновими вірьовками, що їх принц тримав у потаємній шухляді під оборками в ногах ліжка. Це була старовинна шухляда, яка ховала колись секрети сексуального життя Елеонори з Палатінат-Нойбургів.
— Прив'яжи мене міцненько, щоб я й не поворухнувся, — наказав принц Річард молодому Уейтові. — Але так, щоб кров циркулювала. Я не хотів би дістати гангрену.
Протягом останніх трьох років великий мозок примушував принца робити таке принаймні щомісяця: наймати незнайомців, щоб вони прив'язували його і трохи придушували. Яка чудова схема виживання!
Річард, принц Хорватсько-Славонський, інструктував юного Джеймса Уейта, — очевидно, під наглядом духів своїх прабатьків і праматерів, — щоб той душив його доти, доки він знепритомніє. Після цього Уейт, що його принц знав тільки як Джіммі, мав повільно лічити до двадцяти в такий спосіб: «Одна тисяча один, одна тисяча два…» і так далі.
Під можливим потойбічним впливом короля Джеймса, імператора Фрідріха, імператора Франца Иосифа та короля Людовіка принц, один із кількох претендентів на трон Югославії, попереджав «Джіммі», щоб той не торкався нічого — ні його тіла, ні одягу, — крім зашморгу навколо шиї. Він, мовляв, зазнаватиме оргазму, але «Джіммі» нехай не намагається посилити його за допомогою своїх рук чи вуст.
— Я не гомосек, — заявив Річард, — і найняв тебе скоріше як слугу, а не як повію… Тобі, може, важко повірити, Джіммі,- додав він, — коли ти живеш таким життям, яким, на мою думку, живеш, але для мене це — суто духовне перечування, тож не заважай йому бути таким. А то не одержиш ста доларів чайових. Я зрозуміло висловлююсь? Бо я людина незвичайна.
Уейтові принц цього не розповідав, але його великий мозок у непритомному стані показував йому цілий кінофільм. Він бачив вхід до якогось понівеченого голубого трубопроводу діаметром метрів п'ять — досить широкого, щоб заїхати туди вантажною машиною, і цей трубопровід зсередини світився, наче смерчовий розтруб. Він, однак, не ревів, як смерч. Зате від дальшого кінця трубопроводу, завдовжки, здавалося, метрів п'ятдесят, лилася неземна музика, створювана ніби скляною гармонією. Залежно від того, як труба поверталася, принцові Річарду щастило на мить побачити на дальшому кінці отвір — золотисту пляму з натяками на зелень.
Звісна річ, це був тунель до потойбічного життя.
Отже, Уейт, згідно з одержаними вказівками, поклав маленького гумового м'ячика в рот цьому претендентові на роль визволителя югославів і заліпив йому губи заздалегідь відрізаним шматком липкого пластиру, приклеєним до одного із стовпчиків ліжка.
Потім він задушив принца, припинивши доступ крові до великого мозку й доступ повітря до легенів. Замість лічити повільно до двадцяти після того, як принц знепритомніє, зазнає оргазму й побачить тунельні звиви, він лічив — таки повільно, але до трьохсот. На це пішло п'ять хвилин.
То була ідея Уейтового великого мозку. Сам він зовсім не хотів цього чинити.
Якби його притягли коли-небудь до суду за вбивство — вмисне, невмисне чи ще як там власті кваліфікували б цей злочин, — то він, найпевніше, послався б на раптове потьмарення розуму. Заявив би, що його великий мозок тимчасово відмовився працювати. І мільйон років тому не було людини, яка цього не збагнула б.
Вибачення за раптові потьмарення розуму тільки й чулися тоді в повсякденних розмовах: «Чорт забирай»… «Перепрошую»… «Сподіваюсь, я не завдав вам шкоди»… «Не можу повірити, що скоїв таке»… «Це трапилось так блискавично, що я не встиг і подумати»… «Я маю страховий поліс проти таких речей»… «Я картатиму себе довіку»… «Я не знав, що вона заряджена»… і таке інше.