- Ідея чудова. Ми з чоловіком теж про це говорили.
— Енергетичні й електричні компанії мене ненавиділи, — провадив Уейт. — Як і нафтові королі, вугільні магнати, верховоди атомної енергетики.
— Як на мене, вони мали на це підстави, — зауважила Мері.
— Що ж, тепер їм нема чого турбуватися, — сказав він. — Після смерті дружини я закрив свою фірму і відтоді блукаю по світу. Не знаю навіть, чого шукаю. І дуже сумніваюся, чи варто щось знаходити. Я певен тільки одного: що ніколи вже не зможу нікого покохати.
— Так багато за це заплатити світові?! — вигукнула вона.
— Якби я коли-небудь когось покохав, — промовив він, — то це була б уже не така дурненька, гарненька юна лялька, яких, здається, шукають здебільшого нинішні чоловіки. Я б такої не зніс.
— Либонь, ви маєте рацію, — погодилась Мері.
— Мене пестили, — вів далі він.
— Гадаю, ви на це заслуговували.
- І тепер я себе запитую: що принадного в грошах? Думаю, ваш чоловік був такий самий добрий, якою була моя жінка.
— Він справді був дуже добра людина, — підтвердила вона. — І прекрасний чоловік.
— Тож ви, певно, теж ставите таке саме запитання: яка користь із грошей для самотньої людини? Приміром, ви маєте мільйон доларів…
— Господи! — вигукнула вона. — Ніякого мільйона я не маю.
— Гаразд, сто тисяч доларів. Тоді…
— Це вже трохи ближче до істини, — сказала Мері.
— Тепер це — просто дрібниці, чи не так? Хіба можна купити за них щастя?
— Ну, хіба якийсь рівень комфорту, — відповіла вона.
— Гарний будинок ви маєте, я так собі мислю.
— Цілком гарний, — кивнула вона головою.
- І машину чи, може, й дві-три, і таке інше, — розвивав він свої міркування.
— Машину одну, — уточнила Мері.
— Б'юсь об заклад, це «мерседес».
— Ні, джип.
- І, мабуть, маєте якісь цінні папери, як я? — допитувався Уейт.
— У Роєвій компанії для акціонерів передбачено преміальну систему, — сказала вона.
— О, звісно! І страхову систему, й пенсійну, й такі інші атрибути, що являють собою мрію середніх верств населення про забезпеченість.
— Ми обоє працювали, — мовила Мері. - І обоє робили внески.
— Я теж не одружувався б із неробою, — сказав він. — Моя дружина працювала в телефонній компанії. Після її смерті всі види грошової допомоги, які їй належали, склали разом просто якусь мізерію. Я трохи не заплакав, як одержав ті гроші. Просто вони ще раз нагадали мені, яким пустим стало моє життя… Та ще її скринька з усіма отими каблучками, брошками та намистами, які я надарував їй за стільки років. А дітей немає, щоб передати їх…
— Ми теж не мали дітей, — зітхнула Мері.
— Здається, у нас із вами багато спільного, — промовив Уейт. — То кому ж ви залишите свої коштовності?
— О, їх у мене не так багато! — відповіла вона. — Мабуть, єдина дорогоцінна річ — це низка перлин із діамантовим фермуаром, яку мені заповіла Роєва мати. Я так рідко ношу коштовності, що навіть про ці перли згадала аж тепер.
— Сподіваюся, вони застрахованії, - сказав він.
31
Як же люди полюбляли базікати в ті давні часи! Цілісінький день тільки й чути було їхні балачки. А дехто не вгавав навіть уві сні. Мій батько уві сні теж часто розмовляв, особливо після того, як мати оголосила нам бойкот. Я спав на канапі, і серед ночі, коли вдома нікого, крім нас, не було, раптом чую, як він у спальні заводить: «Бла-бла-бла…» Потім якийсь час спить тихо, а тоді знову:
«Бла-бла-бла…»
А коли я вже служив у морській піхоті, й згодом, як жив у Швеції, іноді мене розтуркували серед ночі, щоб я не бубонів уві сні. Я зовсім нічого не пам'ятав з того свого базікання, навіть розпитував людей, і завжди це була для мене несподіванка. Що являли собою здебільшого оті «бла-бла-бла» вдень і вночі, як не якісь безглузді, непрохані сигнали нашого безглуздо великого і спраглого до дії мозку?
І не було змоги якось відключити його! Мали ми для нього робочу чи ні, він весь час собі крутився! Та ще й з яким гуркотом! О Боже, з яким гуркотом!..
Коли я ще був живий, багато хлопців та дівчат у Сполучених Штатах, гуляючи міськими вулицями, не розлучалися з транзисторними радіоприймачами чи магнітофонами. Вони вивергали таку гучну музику, що вона заглушила б навіть грім. Ті транзистори люди називали «пекельними машинками». Бачте, мільйон років тому їм мало було таких пекельних машинок у своїх головах!
Навіть тепер, коли минуло стільки часу, я все ще лютую, згадуючи недобрим словом природний розвиток еволюції. Він призвів до виникнення такого безглуздя, як великий мозок, що мільйон років тому приносив лише руйнацію та бентежність. Коли б він хоч казав правду, то я ще бачив би сенс у тому, що його має кожен. Але ж мозок тільки те й робив, що брехав! Погляньте, як брехав Джеймс Уейт, розмовляючи з Мері Хепберн!