Рейєс не був божевільним, коли відчув у своєму вчинку щось схоже з діями самця під час статевого акту. Звичайно, то комп'ютер, — увімкнувши його, Рейєс уже не мав над ним контролю, — визначив точний момент запуску й подбав, щоб усі елементи системи спрацювали бездоганно, без додаткового втручання чи рішень Рейєса. Той у всіх тих приладах і не розумівся. Це була парафія фахівців. А сам він у воєнних справах, як і в любовних, був безстрашний, відчайдушний шукач пригод.
Але запуск ракети можна було справді порівняти з діями самця тварини під час запліднення самиці.
Від підполковника вимагалося лише одне: негайно випустити той смертоносний вантаж.
А те, що стрижень умить став плямкою, потім цяткою, а тоді нічим, — за це відповідав хтось інший. Відтепер дія відбуватиметься на приймальному боці.
Він своє зробив. Тепер його охопила солодка дрімота — і водночас почуття задоволення й гордості.
А особисто мене турбує, що моя розповідь стає якоюсь викривленою, адже кілька її персонажів справді були божевільні, і це може привести до висновку, що мільйон років тому божевільні були всі. Але це не так. Повторюю: це не так.
Майже всі тоді були при своєму розумі, і я з радістю нагороджую Рейєса цією поширеною чеснотою. Проблемою тоді було не божевілля, а те, що людський мозок надто великий і брехливий, щоб давати користь.
Жодна людська істота не могла б приписати собі заслугу в створенні тієї ракети, що мала так бездоганно виконати своє завдання. То було колективне досягнення всіх, хто будь-коли працював своїм великим мозком над тим, як захопити розсіяне у природі насильство, сконцентрувати його у досить маленьких пристроях, а тоді скинути їх на ворогів.
Я й сам набув певного, суто особистого, досвіду в здійсненні такої мрії у В'єтнамі — маю на увазі міномети, ручні гранати й артилерію. Природа без допомоги людства ніколи не спромоглася б зосередити таке цілеспрямоване руйнування на такому малому просторі.
Я вже розповідав про одну стару жінку, яку вбив ручною гранатою. Міг би розказати й чимало інших таких випадків, але жоден вибух, який я бачив чи про який чув у В'єтнамі, не можна порівняти з тим, коли перуанська ракета встромила свого носа — частину тіла, напхом-напханими оголеними нервовими закінченнями, — у ту еквадорську радіолокаційну тарілку.
Ніхто нині не цікавиться скульптурою. Хіба ж хто втримає зубило або зварювальний пальник плавцями чи губами?
Але якби на цих островах спорудили монумент на відзнаку якоїсь найважливішої події минулого, то добре було б, щоб він відобразив момент спаровування — за частку секунди до вибуху — тієї ракети з радіолокаційною тарілкою.
І тоді в лавовому постаменті під ним можна було б вирізьбити слова, які б виражали почуття тих, хто доклав рук до розробки, виробництва, продажу, придбання й запуску ракети, а також усіх, для кого вибухова речовина бризантної дії була елементом індустрії розваг:
…Завершення — то Бажане благоговійно.
Вільям Шекспір(1564-16161)
35
За двадцять хвилин до того, як ракета палко поцілувала радіолокаційну тарілку, капітан Адольф фон Кляйст зробив висновок, що вже можна спокійно спуститися зі спостережного поста на щоглі «Баійї де Дарвін». С'удно обібрали вщент, і тепер воно мало навіть менше вигод та навігаційних засобів, ніж маленький дерев'яний вітрильний шлюп «Бігль», коли це судно її Величності 27 грудня 1831 року сміливо вирушило в плавання навколо світу. «Бігль» принаймні мав компас і секстант, а також мореходів, які добре знали зоряне небо й могли з достатньою точністю визначити місцеположення свого судна на годинниковому циферблаті Всесвіту. А ще «Бігль» мав ліхтарі та свічки для нічної пори, підвісні ліжка для рядових моряків і матраци з подушками для офіцерів. А на «Баійї де Дарвін» кожен, хто мав тепер намір залишитися тут на ніч, мусив би схилити свою стомлену голову на залізну обшивку або зробити так, як робитиме Хісако Хірогуті, коли вже не зможе тримати очі розплющеними. Хісако сідатиме на кришку унітаза в одному з туалетів біля центрального салону, поклавши голову на руки, а руками обхопивши раковину для вмивання.
Натовп біля готелю я порівняв із припливною хвилею, чий гребінь пронісся над автобусом, щоб уже не повернутися назад. А натовп у порту нагадував скоріше торнадо. Тепер цей розлючений смерч посувався від берега до міста — в присмерку, підгодовуючи сам себе, бо грабіжників уже самих можна було грабувати: адже вони тягли на собі омарів і вина, електронні прилади й портьєри, вішалки для одягу й сигарети, стільці й згорнені килими, рушники, покривала і таке інше.