Тож тепер «Баійю» з Південноамериканським материком з'єднував лише один кормовий трос. Висловлюючись поетично, той кормовий трос став білою нейлоновою пуповиною всього сучасного людства.
Капітан, як і я, цілком міг бути духом на «Баійї де Дарвін». Люди, що скидали наші рятувальні шлюпки, навіть не підозрювали, що на борту є жива душа.
Знову самотній, як не рахувати мене, капітан поспішив напитися. Яке це тепер мало значення? Буксир разом із рятувальними шлюпками, що слухняно пливли за ним проти течії, зник. «Сан-Матео», весь ілюмінований, немов різдвяна ялинка, і з тарілкою радіолокатора, що оберталась над капітанським містком, теж зник, але за течією, тож тепер капітан міг кричати зі свого містка що завгодно, не привертаючи нічиєї уваги. Тримаючись за штурвал, він заволав у осяяну зорями ніч: «Людина за бортом!» То він мав на увазі себе.
Не чекаючи наслідків, капітан натис пускову кнопку лівого двигуна. З корабельних надр почувся приглушений низький гуркіт великого дизельного двигуна при повному здоров'ї. Капітан натис праву пускову кнопку — і вдихнув життя у двигун-близнюк. Ці надГйні, покірливі раби народилися в Колумбусі, штат Індіана, неподалік від Індіанського університету, де Мері Хепберн здобувала свій магістерський ступінь із зоології.
Світ тісний.
Дизелі працювали, і це був для капітана ще один привід назюзюкатися коньяку. Він вимкнув двигун, і добре, що зробив це. Бо якби вони розігрілися, температурна аномалія напевно привернула б увагу електронних приладів перуанського винищувача-бомбардувальника, що чатував у стратосфері. Ми у В'єтнамі теж мали такі чутливі на тепло прилади, які виявляли людей або принаймні великих ссавців у цілковитій темряві — завдяки тому, що їхні тіла трохи тепліші за оточення.
Одного разу я викликав шквал артилерійського вогню на буйвола. А звичайно то були люди, які намагалися підкрастися до нас і, коли пощастить, убити. Що то було за життя! Я б залюбки покинув усю свою зброю й, замість воювати, став би рибалкою.
Такі самі думки юрмились і в голові капітана, який стояв на містку: «Що це за життя!» тощо. Ситуація кумедна, звичайно, хоч йому було не до сміху. Життя його, міркував він, уже відміряло своє, довело, що він нічого не вартий, і ладнр ось-ось покинути його тлінне тіло. Як же мало він знав!
Капітан вийшов на корму й став босоніж на голій сталі ближче до містка та офіцерських кают. Тепер, коли на палубі не залишилося килимів, було добре видно, навіть при зоряному світлі, позатикані отвори для зброї. Я сам зварював на тій палубі чотири сталеві листи. Проте більша частина моєї роботи, до того ж найточнішої, була глибоко всередині.
Капітан підвів очі до зірок, і великий мозок підказав йому, що його планета — лише невеличка цяточка в космосі, а сам він — тільки мікроб на цій цяточці, і нема нічого менш важливого, ніж те, що з ним стане. Отакі-от думки народжувались тоді у надто великих мозках — суцільні дурниці. І навіщо? Нині так уже ніхто не міркує.
І ось він побачив, як небо прокреслила зірка — метеорит, котрий спалахнув на верхньому краю атмосфери, там, де підполковник Рейєс у своєму космічному скафандрі щойно одержав звістку про те, що Перу офіційно оголосило війну Еквадорові. Та зірка примусила капітанів великий мозок знову здивуватися з того, які ж безпорадні люди перед цими метеоритами, що б'ють по земній поверхні.
А тоді пролунав отой грандіозний вибух в аеропорту, коли ракета й радіолокаційна тарілка зустрілися й узяли шлюб.
Готельний автобус, весь розмальований іззовні голубоногими олушами, морськими ігуанами, пінгвінами, нелетючими бакланами та ще багато чим іншим, припаркувався в цю хвилину біля лікарні. Капітанів брат 'Зігфрід хотів зайти по допомогу для 'Джеймса Уейта, який знепритомнів. Саме його серцевий напад і викликав це відхилення від маршруту до аеропорту, яке, безперечно, врятувало життя всім, хто був у автобусі.
Величезний пухир ударної хвилі, породженої вибухом, був міцний, як цегла. Пасажирам в автобусі здалося, що вибухнула сама лікарня. Віконця й вітрову шибку автобуса вдавило всередину, але вони були зі скла, яке не б'ється, й не перетворились на скалки. Натомість Мері, Хісако, Селіну, Казашку, бідолашного Уейта, дівчаток канка-боно та капітановогр брата — усіх присипало якимись білими зернятками.
Така сама доля спіткала й «Баійю де Дарвін». Усі її ілюмінатори вдавило всередину, і скрізь під ногами були білі зернятка.
Лікарня, яка щойно сяяла вогнями, тепер стояла геть темна, як і все місто, і зсередини долинали зойки по допомогу. Двигун автобуса, хвалити Бога, ще працював, а його фари висвітлювали вузьку доріжку серед руїн. Тож Зігфрід, заціпенівши на кілька секунд, усе-таки спромігся від'їхати звідти. Та й яку допомогу він чи хтось інший в автобусі надасть живим людям, якщо вони ще є, у зруйнованій лікарні?