А вибух у болотистій затоці знищив лише чотирнадцять членів команди, близько п'ятисот щурів на судні, кількасот птахів, трохи крабів, риби тощо.
Однак головним чином то був зовсім не ефективний напад на найнижчу ланку харчового ланцюга — на мільярди й мільярди мікроорганізмів, що разом із власними покидьками та рештками своїх предків становили гнилу основу болота. Вибух потривожив їх не дуже, бо вони не такі вже чутливі на раптові зміни ритму. Вони б ніколи не вчинили самогубства, як ото 3ігфрід фон Кляйст за кермом, що збирався вкоротити собі віку в автокатастрофі, їх просто несподівано перекинуло з одного середовища до іншого. Вони злетіли в повітря разом із значною частиною свого колишнього середовища, а потім гепнулися вниз. Багато хто з них на цьому вибухові навіть виграв, бо дістав змогу побенкетувати тим, що залишилось від корови, щурів, членів команди та інших представників вищої форми життя.
С казав «Мандаракс»: Дивовижно бачити, як мало потребує природа, щоб задовольнитись. Мішель Ейкем де Монтень (1533–1592)
Детонація дагоніту, глаккового сина, прямого нащадка благородного динаміту, викликала в затоці припливну хвилю заввишки шість метрів, і вона поглинула автобус, що стояв на причалі Гуаякільського морського порту, — змила його в море, де й утопився Зігфрід фон Кляйст, який однаково бажав смерті.
Та ще важливіше те, що хвиля обірвала білу нейлонову пуповину, яка зв'язувала майбутнє людства з материком.
Хвиля віднесла «Баійю де Дарвін» на кілометр проти течії й м'яко посадовила на мулувату мілину. Судно освітлював не лише місяць, а й яскраві, миготливі вогні пожеж, що спалахували в усьому Гуаякілі.
Капітан вийшов на місток і запустив дизельні двигуни-близнюки, що стояли далеко внизу. Запрацювали близнюки-гвинти, і судно зісковзнуло з мілини. Воно було вільне.
Капітан спрямував його за течією, в бік відкритого моря.
Сказав «Мандаракс»:
Судно, відірвана частка землі, йшло самітно й стрімко, як маленька планета. Джозеф Конрад (1857–1924)
А «Баійя де Дарвін» — то було не абияке судно. З погляду історії людства то був новий Ноїв ковчег.
КНИГА ДРУГА. Так сталося
1
А сталося так, що новісінький білий теплохід уночі, хоч і без карт, компаса та ходових вогнів, усе одно розтинав на максимальній швидкості хвилі холодного, глибокого океану. З погляду людства він уже не існував. Вважалося, що саме «Баійю де Дарвін», а не «Сан-Матео» розбито вщент.
Це було невидиме з берега судно-привид; воно несло на собі гени свого капітана та с імох із десяти пасажирів на захід, де їм судилося взяти участь у пригоді, що триває вже мільйон років.
А я був привидом на судні-привиді. Я — син великомозкового письменника-фантаста, якого звали Кілгор Траут.
Я дезертирував із морської піхоти Сполучених Штатів.
Мені надали політичний притулок, а потім громадянство у Швеції, і я став зварником на верфі в Мальме. Одного дня мене безболісно обезголовив сталевий лист, що впав, коли я працював у судновому корпусі «Баійї де Дарвін»; одначе я відмовився канути в голубий тунель, що веде до потойбічного життя.
Я завжди міг матеріалізуватись, але зробив це лише одного разу, на самому початку гри, на кілька бурхливих миттєвостей, коли під час плавання на лінії Мальме — Гуаякіль моє судно зазнало шторму в Північній Атлантиці. Я з'явився вгорі на спостережному посту, і один із членів команди, швед, побачив мене. Він якраз напився. Моє обезголовлене тіло було повернене до корми, а руки підняті. В руках я тримав, наче баскетбольний м'яч, свою відтяту голову.
Отже, я, стоячи поруч із капітаном Адольфом фон Кляйстом на містку «Баійї де Дарвін», був невидимий, і ми чекали закінчення нашої першої ночі у відкритому морі після поспішної втечі з Гуаякіля. Капітан усю ніч не спав і був уже тверезий, але страждав од страшенного головного болю, що його в розмові з Мері Хепберн порівняв із «золотим свердлом поміж очей».
Мав він і інші сліди своєї ганебної поведінки напередодні ввечері — садна й подряпини, що їх дістав, коли не раз падав, намагаючись вилізти на дах автобуса. Капітан, звісно, ніколи б так не нажлуктився, якби знав, що на нього ляже бодай якась відповідальність. Він уже пояснив це Мері, яка також усю ніч не склепила очей, доглядаючи 'Джеймса Уейта на верхній палубі, ближче до корми та офіцерських кают.