— Що ви тут робите? — спитала вона.
— Я не знав, що в цій частині заповідника можуть спати люди, — відповів він. І мав цілковиту рацію, Мері це знала. Вони з подругою порушували правила цього живого музею, перебуваючи там, де вночі дозволено перебувати лише нижчим тваринам.
— Ви моряк? — запитала вона.
Рой відповів ствердно, хоч, мовляв, як сказати правильніше, то моряком він був донедавна. Оце щойно демобілізувався з військового флоту і перед тим, як поїхати додому, подорожує автостопом по країні. І значно охочіше його підбирають тоді, коли він у матросці,
Нині нікому не спаде на думку запитувати, як Мері в Роя, «Що ви туї робите»? Причини, щоб бути в певному місці, тепер такі незмінне прості й очевидні. Ніхто не стане плутано розповідати, як ото Рой: що демобілізувався у Сан-Франціско, одержав готівкою гроші на квиток додому, купив собі спальний мішок і подався автостопом у мандрівку до Великого каньйону, Йєллоустонського національного парку та інших місць, де завжди мріяв побувати. Особливо його зачарували птахи, до яких він навчився звертатися їхніми голосами.
А якось Рой почув по радіо в автомобілі, що в цьому невеличкому заповіднику штату Індіана бачили пару білодзьобих дятлів — виду, що вважався давно вимерлим. І він одразу поїхав сюди. Історія з дятлами виявиться містифікацією. Ці великі, гарні жителі первісних лісів справді вимерли, оскільки людські істоти знищили всі їхні природні середовища. Не було вже для них достатньої кількості гнилих дерев, спокою та тиші.
— Над усе вони потребували спокою і тиші,- мовив Рой. — Як, мабуть, і ми з вами. І мені шкода, що я потурбував вас. Але я не робив нічого такого, чого б не робив птах.
У її великому мозку щось клацнуло, коліна затремтіли, в животі похололо. Вона закохалась у цього чоловіка.
Нині ніхто про таке не згадує.
2
Марення Мері Хепберн урвав Джеймс Уейт такими словами:
— Я вас дуже кохаю! Прошу, вийдіть за мене заміж. Я такий самотній… Я гак боюсь…
— Бережіть сили, містере Флемінг, — мовила вона. Він пропонував їй одружитись раз по раз цілу ніч.
— Дайте мені руку, — попросив він.
— Щоразу, як я даю вам руку, ви її не відпускаєте.
— Обіцяю, що відпущу.
Вона простягла йому руку, і він кволо стиснув її. Він не марив ані майбутнім, ані минулим. Окрім серця, що ледве тріпотіло, в ньому мало що лишилось, так само, як і в Хісако Хірогуті, що втиснулась між розхитаним унітазом та раковиною для вмивання на нижній палубі. Окрім плода й матки, у неї теж лишилося не багато.
Хісако, подумала Мері, не має задля чого жити, крім її ненародженої дитини.
Люди й досі, як завжди, гикають, і досі сміються, коли хтось пукне. І досі вони намагаються втішити хворого лагідним тоном. Цей тон, супроводжуваний чи ні словами, передає хворому те, що він хоче почути, як і Уейт мільйон років тому.
Звертаючись до Уейта, Мері казала багато чого, але досить було самого її тону, щоб він почув: «Ми вас любимо. Ви не самотній. Все буде гаразд». І таке інше.
Певна річ, жоден із теперішніх утішників не має за плечима такого складного любовного життя, як у Мері Хепберн, і жоден страдник — такого складного любовного життя, як у 'Джеймса Уейта. В нинішніх людей, коли йдеться про любов, усе зводиться до одного і найпростішого: був у партнерів період нересту чи ні. За теперішніх часів чоловіки й жінки починають жваво й безпорадно цікавитись одне одним, гульками на плавцях і всім іншим тільки двічі на рік або — це тоді, коли бракує риби — лише раз на рік. Так багато залежить нині від риби.
Що ж до Мері Хепберн та Джеймса Уейта, то ці могли через любов з'їхати з глузду — за сприятливих обставин — майже будь-коли.
На тій верхній палубі, перед самим сходом сонця, Уейт справді кохав Мері, а Мері справді кохала його — чи, правильніше сказати, того, за кого він себе виставляв. Усю ніч Мері називала його «містер Флемінг», і він не просив, щоб вона зверталася до нього на ім'я. Чому? Бо не міг згадати, яке саме в нього фальшиве ім'я.
— Я вас зроблю дуже багатою, — мовив Уейт.
— Добре, добре, — погоджувалась Мері,- не хвилюйтесь.
— Складні проценти на капітал, — казав він.
— Бережіть сили, містере Флемінг, — відповідала вона.
— Прошу вас, вийдіть за мене! — благав він.
— Поговоримо про це, коли потрапимо на Бальтру, — казала вона. Бальтру Мері назвала йому як мету життя. Вона воркувала й мурмотіла до нього всю ніч, розповідаючи, які чудові речі чекають їх на Бальтрі, неначе Бальтра була таким собі раєм, і святі з ангелами мали вітати їх на причалі, не кажучи вже про достаток їжі та ліків. Уейт знав, що вмирає.