Тож Дональд сів під деревом і заходився шалено гавкати.
Роберт просидів на яблуні, боячись злізти, з годину, доки Мері, здивована безперервним і монотонним гавканням, вийшла з будинку й урятувала його.
Переляканий Роберт спустився на землю, сповнений огиди до самого себе. Він навіть виблював, забризкавши власні черевики й холоші штанів, після чого пробурчав: «Я вже не чоловік. Просто не чоловік. Звичайно, я більш ніколи вас не потурбую. Я більш не потурбую жодної жінки».
Я переказую цю розповідь Мері саме тут, бо таке ж приниження власної гідності відчував і капітан Адольф фон Кляйст після того, як, проборознивши п'ять днів і п'ять ночей океан, не спромігся знайти жодного острова.
Він узяв надто на північ — аж надто на північ. Тож усі ми опинились набагато північніше від бажаного курсу. Певна річ, голоду я не відчував, так само як і Джеймс Уейт, що лежав мерзлою колодою в нижньому камбузі, у холодильнику для м'яса. Камбуз цей, хоч електролампочки зникли, а ілюмінаторів там не було, все ще освітлювали, щоправда ледве-ледве, нагрівальні елементи електричних печей та плит.
Атож, і водопровідна система теж іще працювала. В усіх кранах було вдосталь води — як гарячої, так і холодної.
Одне слово, спраги не відчував ніхто, хоч їсти всі хотіли страшенно. Зникла й Селінина Казашка, та я не ставлю тут зірочки перед собачим ім'ям, бо на той час Казашка була вже мертва. Собаку поцупили дівчатка канка-боно, поки Селіна спала; вони задушили її і оббілували — голіруч, не маючи жодних знарядь, окрім власних зубів та нігтів. А потім засмажили собаку в печі. І ніхто про це не дізнався.
Проте на час загибелі від собаки зосталася вже сама шкіра та кістки, й існувала вона за рахунок накопичених раніше речовин.
Якби Казашка потрапила на Санта-Росалію жива, то однаково не мала б великих перспектив на майбутнє — навіть коли б припустити неймовірне: що там знайшовся б пес. Вона ж бо, не забуваймо, була позбавлена статевих ознак. Все, чого Казашка могла б досягти такого, що пережило б її, це залишитись у дитячих спогадах пухнастої Акіко, яка от-от мала народитися. Бо навіть за найсприятливіших умов Казашці не пощастило б прожити так довго, щоб новонароджені остров'яни встигли її попестити, побачити, як вона махає хвостом, тощо. А втім, її гавкання вони теж не почули б, бо Казашка ніколи не гавкала.
6
Щоб ніхто не пустив сльозу з приводу передчасної загибелі Казашки, я скажу: «Ну що ж, адже вона все одно не написала б бетховенської Дев'ятої симфонії».
Те саме я кажу й щодо смерті Джеймса Уейта: «Ну що ж, адже він усе одно не написав би бетховенської Дев'ятої симфонії».
Це суперечливе тлумачення того, як мало більшості з нас призначено зробити в житті, хоч яке довге воно було б, — не мій винахід. Уперше я почув про це шведською мовою на похороні — не на власному, бо був тоді ще живий. Покійником у тому перехідному обряді виступав тупий і непопулярний серед робітників на верфі майстер, якого звали Пер Олаф Розенквіст. Він помер молодим — принаймні тоді його вік вважали молодим, — бо страждав, як і Джеймс Уейт, успадкованою хворобою серця. Я пішов на похорон разом із приятелем-зварником, і звали його Яльмар Арвід Бострьом, хоч як там звали когось мільйон років тому, не має тепер істотного значення. Коли вже виходили з церкви, Бострьом мені й каже: «Ну що ж, адже бетховенської Дев'ятої симфонії він не написав би все одно».
Я запитав, чи сам він придумав цей похмурий жарт, і Бострьом відповів, що ні, просто чув його від свого дідуся-німця, який служив під час першої світової війни офіцером, відповідальним за поховання загиблих на Західному фронті. Солдати, яким уперше доводилося виконувати таку роботу, звичайно розводили філософію над тим чи тим трупом, у чиє обличчя вони ось-ось шпурнуть лопату землі,- мовляв, а що б він міг зробити, коли б не поліг таким молодим? Чимало було цинічних висловів, якими ветерани обривали такі роздуми новобранців, і одним із них був: «Не журися за нього. Все одно бетховенської Дев'ятої симфонії він не створив би».
Коли мене самого поховали молодим у Мальме, за якихось шість метрів від Пера Олафа Розенквіста, то Яльмар Арвід Бострьом, виходячи з цвинтаря, те саме сказав і про мене: «Ну що ж, Леон усе одно не написав би бетховенської Дев'ятої симфонії».
Атож, а згадав я про цей вислів у хвилину, коли капітан фон Кляйст докоряв Мері за те, що вона оплакувала смерть чоловіка, якого вони вважали Віллардом Флемінгом. На той час вони були в морі лише дванадцять годин, і капітан ще відчував певну перевагу над нею та й над рештою пасажирів також — майже над усіма.