Перше, що сказав мені батько з-над корми «Баійї де Дарвін» було:
— Чи не досить із тебе цього корабля дурнів, синку? Приходь до тата, не вагайся. Як відмовишся зараз, то не побачиш мене мільйон років.
Мільйон років! Боже, мільйон років! Адже він не жартував. Хоч який поганий батько він був, але обіцянки завжди виконував і свідомо ніколи мене не обдурював.
Тож я ступив крок до нього, але на другий не наважився. Я поводився, як та голубонога олуша-самиця на початку залицяльного танка. Цей непевний перший крок був, як і в тому танку, наче перший рух маятника, після якого маятника вже не зупинити. Отак і я вже зазнав змін, хоча був іще дуже далеко від сопла. Торохкотіння двигунів «Баійї де Дарвін» значно стихло, а сталева верхня палуба стала прозора, і я міг зазирнути вниз, до головного салону, де дівчатка канка-боно гризли кістки своєї безневинної сестри Казашки.
Той перший крок до батька змусив мене подумати про індіанських дівчаток, про Мері у «воронячому гнізді», про Хісако Хірогуті з її плодом у вбиральні, про деморалізованого капітана, про сліпу Селіну на містку та про мерця у величезному холодильнику таке: «З чого б то мене так пориває цікавитись долею цих невідомих мені людей, рабів страху та голоду? Що мені до них?»
Отож другого кроку до батька я не ступив, і тоді він промовив:
- Іди далі, Леоне. Вагатися не час.
— Але ж я ще не завершив свого дослідження, — заперечив я. Адже я навмисно став духом — це давало мені такі переваги, як здатність читати думки, пізнавати людське минуле, бачити крізь стіни, бути в багатьох місцях одночасно, довідуватись, як саме дійшло до тієї чи іншої ситуації, і, нарешті, мати доступ до всього людського багажу знань. — Тату, — попросив я, — дай мені ще п'ять років.
— П'ять років?! — вигукнув він. І нагадав, передражнюючи мене, про три попередні угоди, які ми з ним уже укладали: — «Ще один день, тату… Ще один місяць, татку… Ще тільки півроку, татусю».
— Але ж я пізнаю так багато про життя як таке, про його плин, та й узагалі про його суть! — сказав я.
— Не бреши мені,- відповів батько. — Хіба я тобі колись брехав?
— Ні, сер.
— То не бреши й мені.
— Хіба ти став там господом Богом?
— Ні,- мовив він. — Я й досі всього лиііі твій батько, Леоне. Та однаково не бреши мені. Своїм підслухуванням ти тільки того й домігся, що накопичив зайву інформацію. З таким самим успіхом ти міг би колекціонувати квитки на бейсбольні матчі або ковпачки від пляшок. А вся ця твоя інформація має не більше сенсу, ніж накопичена в «Мандараксі».
— Ще п'ять років, батьку, тату, татусю! — просив я.
— Тобі це замало часу навіть для того, щоб усвідомити, про що саме треба дізнатися, — заперечив він. — І саме тому, хлопче, ось тобі моє слово честі: якщо даси мені зараз відкоша, я повернуся аж за мільйон років… Леоне, Леоне! — благально промовив він. — Чим більше ти знатимеш про людей, тим огидніше тобі буде. Як на мене, те, що начебто наймудріші мужі твоєї країни послали тебе на майже нескінченну, невдячну, жахливу й, нарешті, безглузду війну, має допомогти тобі збагнути всю глибину людської натури на цілу вічність наперед!..
Чи треба тобі казати, — вів далі він, — що саме ці прекрасні тварюки, про яких ти, здається, прагнеш знати так багато, якраз нині перейняті пихою, що вони мають напоготові зброю і можуть умить знищити все живе?
А треба тобі казати, що ця колись справді гарна й життєдайна планета схожа тепер, як поглянути згори, на вражені злоякісною пухлиною внутрішні органи Роя Хепберна під час розтину трупа, а великі міста, де скупчені твої улюблені людські істоти, — це ракові пухлини, що розростаються без причини й міри, поглинаючи й отруюючи геть усе навкруги? Чи треба тобі казати, що ці тварюки накоїли аж надто багато лиха, і годі вже сподіватися, нібито навіть на їхніх онуків чекає пристойне життя? І буде дивно, коли у двотисячному році, до якого залишилось усього чотирнадцять років, бодай щось зостанеться їсти чи пити.
Як і пасажирів цього Богом проклятого судна, хлопче мій, тих тварюк ведуть капітани, що не мають ні компасів, ні карт і повсякчас заклопотані лиш одним: як уберегти власну самоповагу.
Як і за життя, батько знову був неголений. Як і за життя, він знову був блідий і виснажений. Як і за життя, він знов курив сигарету. Батько мені не сподобавсь, і це була ще одна причина того, що я не ступив другого кроку.