Читач уже, певно, догадується, що я побачив дівчину.
Не буду змальовувати її зовнішність, бо мій опис не відтворить і краплинки її краси. Скажу тільки одне: якщо ви коли-небудь закохувались, то ця дівчина в блакитній сукні обов’язково нагадала б вам ту, яку ви покохали вперше.
її сірі очі були сумні. Вона вже, мабуть, втратила надію потрапити на стадіон і лише зрідка обводила поглядом натовп, немов чекаючи появи казкового лицаря з рожевим квитком у руках.
І я відчув: це вона, достойніша з юних болільниць, — та, якій я мушу вручити коштовний подарунок. Не гайнуючи часу, я попрямував до дівчини. А вона, немов відчуваючи моє наближення, підвела голову і радо скрикнула:
— Володю, дістав?
Я сторопів: звідки дівчина взнала моє ім’я! Але не встиг я їй відповісти, як за моєю спиною пролунав задоволений бас.
— Звісно, дістав! Адже ми — гвардія! — кремезний моряк, урочисто простягаючи квитки, протовпився до дівчини і потім разом з нею пішов до стадіону.
Засмучений і злий, я дивився їм услід. Ще не покохавши, я вже ревнував, майже з ненавистю позираючи на широку морякову спину. Я бажав йому всякого лиха, аж до найстрашнішого загубити вхідні квитки.
Але мої сподівання не здійснились. Моряк з дівчиною проминули заповітну рису без перешкоди. Болільники провели їх заздрісними очима, а високий худорлявий юнак, що стояв біля бар’єра, гукнув:
— Наталко, “болій” і за мене, гаразд?
Дівчина посміхнулась і кивнула головою.
“Наталка!” — повторив я подумки. Отже, я вже знаю її ймення. Вже за одне це слід віддячити худорлявому юнакові. Я підійшов до нього, поклав йому на долоню квиток і шепнув:
— Північна трибуна!
Він кинув на мене погляд, повний палкої вдячності і зразу ж рушив до стадіону.
Отак ми й познайомились із Климом Твердохлібом, студентом інституту кіноінженерів.
Визнаю: болільник з мене, мабуть, кепський. Під час найцікавішого футбольного змагання я дивився не на ворота “Торпедо”, де раз по раз спалахувала жорстока боротьба за м’яч, а лівіше, на східну трибуну, де сиділа Наталка. Ледве дочекавшись кінця змагання, я помчав до виходу. Але де вже там серед тисяч людей відшукати одну, хоч і найкращу в світі?!
Я вже втратив надію і збирався піти геть зі стадіону, коли раптом почув голос мого нового знайомого:
— Куди ж ти подівся, друже?.. Шукаю тебе, шукаю… Ну, то підемо до мене?
— Так, так, ходімо! — зрадів я, згадавши, що про Наталку можна розпитати саме в Клима. — А що ж то за чудеса, які ти обіцяв показати?
— Розповідати довго, — посміхнувся Клим. — Краще побачити на власні очі.
“Чудеса” почалися, ледве ми підійшли до його квартири. Замість ключа Клим витяг з кишені якусь трубочку, подув у неї, і двері одразу ж відчинились. У передпокої спалахнуло світло. Голос, що дуже скидався на Климів, промовив:
— Прошу до вітальні. Прямо. Обережніше — двері автоматичні.
Ці двері відчинилися самі собою і справді легенько, але рішуче підштовхнули мене в спину, коли я трохи затримався. Одночасно якийсь колінчастий важіль досить неввічливо зірвав з мене кепку і втягнув у якусь нішу.
— Дякую, — збентежено промимрив я.
— Будь ласка, — посміхнувся Клим. — Ну, то як тобі подобаються мої автомати?
— Непогані, — стримано відповів я, сторожко позираючи на стіл, де раптом щось клацнуло, загуло і спалахнули різнобарвні лампочки.
— Непогані? — перепитав Клим, прикро вражений. — Ти, мабуть, мало знайомий з технікою?
— Дуже мало, — признався я. — Та мені вона й ні до чого. Я — філолог.
— І початкуючий поет, до того ж?
— Так.
— Гм…
Він вимовив це “гм” з таким презирством, наче піймав мене на якомусь дуже неприємному вчинкові. Я не витримав:
— То що ж, по-твоєму, кожен поет повинен бути інженером?
— Техніку мусить знати кожна освічена людина, — переконано відповів Клим.
— Он як! — спалахнув я. — Замість того, щоб наближатися до літератури, я маю іти у протилежний бік?! Замість вивчення класичної спадщини минулого — зубрити нікому непотрібні формули?! Ні, красненько дякую за таку пораду!
Назрівала суперечка. Наша дружба, ледве народившись, вже була в небезпеці. І тут Клим зробив благородний жест:
— Не варто сперечатись — майбутнє покаже, хто з нас правий. Я тільки зобов’язуюсь захопити тебе радіотехнікою. А ти… Втім, це твоя особиста справа… От скажи: чи повіриш ти, що я можу прочитати твої думки?
— Чаклун двадцятого сторіччя? Ні, брат, — дзуськи! Тут навіть техніка тобі не допоможе!