Рубінчик втішав приятеля як міг. Це був оптиміст, у якого настрій підвищувався прямо пропорційно до кількості проголошених тостів. Щоб розважити приятеля, Рубінчик навіть продемонстрував йому кілька елементарних дослідів з машиною Антипротонова: переслав у Стародавню Грецію, на адресу гром. Левкіпа й Демокріта, брошуру доц. Ш.Мезоняна “Будова речовини”, — чим завдав зайвого клопоту історіографам фізики, — задля забавки пересунув на кінець XXII сторіччя проект асфальтування вулиці Піщаної в Києві і спеціально заради Кавуна переніс екзамени з політекономії в його технікумі аж на останній семестр. Однак Альф, здавалося, цілком байдуже дивився на оці примітивні досліди і торочив своє: “Ні, ні, я народився передчасно!”
Як за тим розгортались події — Рубінчик не знає. Мабуть, він трохи задрімав після челябінського тосту, бо коли прокинувся, годинник показував 23.15, і Альфа в лабораторії вже не було. Разом з ним не стало і його верхнього одягу; Рубінчик подумав, що приятель просто попхався додому, отож і зустрічав собі далі Новий рік наодинці.
А Кавун у цей час уже рухався квазихронічним простором. Рубінчик мав рацію: незважаючи на гучну рекламу, машина Антипротонова була страшенно недосконала. Її гойдало, немов тріску в бурхливому потоці, так, що Альфа часом навіть нудило; лічильник часу в кабіні раз у раз заїдало, і його доводилося підштовхувати пальцем. Та й задуха була неможлива, бо нікому не спало на думку влаштувати вентиляцію. Альф насилу дочекався, поки на циферблаті вискочили цифри “20 000 років”, і, затамувавши подих, натиснув на кнопку “стоп”.
Гальма в машині були зовсім не відрегульовані: Альфа так торохнуло об стінку, що аж памороки забило. А коли він очуняв, то побачив, що лежить на снігу, а навколо така темрява й тиша — хоч у вухо стрель і хоч око виколи.
“Добре, що захопив пальто й шапку… — гарячково думав Альф. — Однак куди я потрапив? Де ж люди?”
Ні, йому таки щастило: щойно підвівся, як раптом десь поблизу пролунали голоси, а трохи згодом з темряви виринули двоє людей.
— А ти звідки тут узявся? — запитав один здивовано. — Ну, чого мовчиш?.. Ти що — з Марса звалився?
— Н-ні… Я — землянин… З двадцятого сторіччя… А зараз яке, двохсоте?
Щиро кажучи, Альфа не так здивувало те, що ці молодики розмовляють українською мовою, як те, що надворі мороз — аж пече! — а вони обидва в легеньких светриках, без шапок, — і хоч би що.
— Яке сторіччя? — перепитав другий юнак. — Двадцяте тисячоліття Атомної ери.
— І на Землі вже комунізм?
— Звичайно! — відповів перший. — Е, друже, а чому ти в пальті? Ану, скидай негайно!
— Але навіщо? — злякався Альф. — Невже вам…
— Скидай, скидай! — юнак допоміг Альфові зняти пальто і шпурнув його геть. — Зразу видно, що ти — людина з Минулого… Ти потрапив у наш час, то й мусиш звикати до нашого життя… Невже и думаєш, що хоч одна дівчина погодиться вийти за тебе заміж, якщо ти не маєш Посвідки про мужність?
— Я не розумію… — промимрив Альф.
— Е, друже, ти, мабуть, не маєш ніякого уявлення про комунізм! Тобі, певно, здавалось, що через двадцять тисяч років люди тільки те й робитимуть, що лежатимуть на антигравітаційних топчанах та натискуватимуть кнопки? Нічого схожого! Ми працюємо, та ще й так, що часом піт очі заливає! Інспекторів Відділу охорони здоров’я обдурити не важко. Та зрештою, коли працюєш не більш як сім годин на добу, вони не дуже й прискіпуються..
— А… навіщо дурити представників влади?
— От тобі й на! — юнак дивився на Альфа, як на пришелепуватого. — А хто ж складатиме за тебе Екзамен на мужність?!. Та чи знаєш ти, що навіть Атестат юності дають тільки тому, хто зуміє протягом місяця прожити в заповідній тайзі, не маючи ні одягу, ні харчів? А що вже казати про Посвідку мужності!
— А коли не складати екзаменів?
— Ти збожеволів! — вигукнув юнак. — Та тебе ж не візьмуть ні в космонавти, ні в атомники, ні в гравітоніку! Жодна дівчина навіть не усміхнеться до тебе. Жоден юнак не назве тебе своїм другом. До тебе, як до хворого на невідому психічну хворобу, злетяться всі психіатри Сонячної системи!
— Але чому? Чому? — зойкнув Альф.
— Ти ще й досі не розумієш? — посміхнувся юнак. — Людство має жити вічно. Кібернетичні машини — добре; вони постачають нас усім необхідним і можуть звільнити нас не тільки від фізичної, а навіть і від розумової праці… Але навіщо нам це? Якщо ми станемо тендітними та кволими, наші нащадки почнуть вироджуватись і кінець кінцем загинуть. А ми дбаємо і про себе, і про отих, ще ненароджених… Стривай, та куди ж ти?