Але од Кавуна вже й місце холодне. Як солоний заєць, він шугнув до Машини часу і з розгону смикнув за важіль “назад”. Ні, такий комунізм його не влаштовував! Звичайно, приємно, що в них такі дбайливі інспектори Відділу охорони здоров’я і що кожен визначає сам для себе тривалість робочого дня. Але Екзамени на мужність… Ні, назад, назад, — не в далекий комунізм, а в близенький; в отой, де вже можна їсти й пити не працюючи і де ще не вимагають від людини волячого здоров’я!
Але, на жаль, машина Антипротонова, як ми вже казали, скидалася швидше на тарантас, аніж на справжню Машину часу. Альф натиснув на кнопку “стоп”, коли на лічильнику вискочило “2000 р. н.е.”, але вона за інерцією промчала ще і зупинилась остаточно аж о 3.15 ранку 1 січня 1966 року, — так, що вся подорож Альфа Кавуна в майбутнє тривала точно чотири години. А втім, Альф про це так і не дізнався. Клята машина наприкінці встругнула ще одну штуку: мабуть, через незлагодженість варіаторів, вона пошпурила бідолашного мандрівника геть від лабораторії Антипротонова через усе місто, аж на Куренівку, і запхнула в залізобетонну трубу, що проходить під автомагістраллю. Там Альф і прокинувся на світанку наступного дня.
Я бачу, ви недовірливо посміхаєтесь і шукаєте значно прозовішого пояснення оцій історії. Але в такому разі скажіть, як міг Альф Кавун потрапити аж на Куренівку? І де він дів пальто та шапку, як не лишив на спомин у 20 тисячолітті Атомної ери? А найголовніше, як ви зможете пояснити разючу зміну, що сталася з Кавуном: після отієї ночі він не тільки не захворів, а, навпаки, вступив до секції “моржів”?
Якщо ви часом зустрінете в лютий мороз хлопчину без пальта й шапки, в одному легенькому светрику, то знайте — це, мабуть, і є Альфред Кавун. Він не вдягається з принципових міркувань, — хоч іще й не загартувався остаточно, бо таки частенько шморгає носом.
Прошу, не розпитуйте його про подорож у майбутнє. Він дуже не любить цієї теми. І все ж мені здається, що Альфред таки готується до Екзамену на мужність. Ну, що ж— хай йому щастить!
На закінчення можу сказати, що Альфред тепер не п’є. Горілка отруює організм.
Міст через безодню
Заходило сонце. Яскраво-жовті промені осявали засніжені верхів’я скель, чітко окреслювали урвища й розколини, тужавими струнами пронизували хмарки в долині. Отакими надвечірніми годинами суворий гірський край дивно змінювався. Він не ставав ласкавішим чи теплішим, але в ньому виникало щось таке величне, таке неповторне, чого не забудеш ніколи, якщо побачиш хоч раз.
Над закутим у сніг та кригу бескиддям, на вершині гострого Космічного піка, проти багряного неба чітким ажурним силуетом вирізнявся новий радіотелескоп. Звідси він здавався іграшковою спорудою, нікому не потрібною і не вартою уваги. Важко було навіть повірити, що його сталеві опори зводяться більш як на двісті метрів, а мережана металева чаша — параболічна антена телескопа — може вільно накрити найбільший океанський пароплав.
Скільки було хвилювань і тривог, доки змонтували цю велетенську споруду! І тепер велика гордість обіймає професора Чухрая: надходить час, коли буде вперше випробувано найпотужніший у світі прилад для вивчення зоряного Всесвіту.
Сонце вже сховалося за радіотелескоп. Воно дотлівало під ажурною чашею, мерехтіло, щораз втрачаючи на силі. А високо над ним в усе ще рожевому небі розгорялася, яснішала вечірня зірка — красуня Венера.
Ще дві години — і настане урочиста мить. Пролунає команда, заклацають перемикачі, завирують у циклофорах електронні вихори, і з антен радіотелескопа помчать у безмежжя Космосу потужні “пакети” радіохвиль. Для них не існує перепон; вони подолають які завгодно простори, пронижуть і міжзоряний газ, і розріджені туманності, дадуть можливість проникнути в найдальші закутки Галактики. Варто було жити й боротися, щоб діждатися цієї миті!
І згадалася професорові та ніч, яка багато в чому визначила зміст його подальшого життя.
То було суворого й величного тисяча дев’ятсот дев’ятнадцятого року на одній невеликій залізничній станції поблизу Курська.
Телеграфіст Микита Чухрай задрімав біля апарата. Власне, він міг би спокійнісінько вмоститись на лаві, але не хотів цього робити, сподіваючись, що сапери ось-ось полагодять пошкоджену лінію і можна буде зв’язатися з Курськом.