Засмучені, і все ж повні віри в “бацилу карбонату”, ми вирішили припинити дослідження в Олександрівці, а наступного літа перебратися на сусідню шахту.
І знову нас спіткала невдача, та ми не втрачали надії. Чотири роки ми з Анатолієм мандрували по вугільних басейнах країни, цікавились тільки найгіршим, найнестійкішим вугіллям, вишукували його вади — і люди часом поглядали на нас з підозрою.
Запал мого друга поступово спадав. Я вже бачив, що Анатолій ладен зрадити “бацилу карбонату”. І я не помилився.
— Все! — рішуче сказав він, коли ми, повертаючись з Караганди, заїхали до мене в гості. — Все!.. Я віддав тобі чотири літа, через твою кляту бацилу я не встиг дослідити токсичні властивості холерного вібріона, через тебе я відмовився асистувати професорові Кляпіну. Тепер я порозумнішав. Шукай сам.
Ми попрощалися стримано. Я був глибоко ображений: назвати “бацилу карбонату” клятою! Чудову, загадкову, невідому бацилу!.. Він міняє її на якогось мізерного вібріона, що його кожен студент знає, мов облупленого!.. Гаразд, гаразд, — я таки доведу справу до кінця!
Прикро було в мене на душі, коли я зайшов у наш “геологічний музей” — в комірчину, яку відвоював у матері для зберігання зразків вугілля з усіх басейнів країни. Спочатку ми з Анатолієм підтримували в “музеї” бездоганний лад: на кожен експонат наклеювали табличку з зазначенням, де, коли його було знайдено; кожен сорт вугілля розташовувався окремо. Згодом експонатів стало так багато, що наш “музей” перетворився на звичайне вуглесховище. Зараз я оглядав його востаннє: хай мати використовує вугілля за призначенням — буде чим топити місяців зо два.
Шматок по шматку перебирав я свою колекцію, марно намагаючись поновити в душі світле піднесення першого періоду наших шукань. Тоді здавалося: ще одне зусилля, ще один експеримент — і буде зроблено чудесне відкриття. Тоді кожен новий зразок вугілля був для нас прекрасною загадкою, і ми з Анатолієм не спали й не їли, аби тільки дослідити якнайшвидше…
Ось цей шматок, наприклад. Якби це ще рік тому, то…
Я придивився до вугілля в моїх руках уважніше. Тепер уже не пригадаєш, звідки ми його привезли, а ярлик чи згубився, чи його й не було. Вугілля — низькоякісне: шершаве й брудне, трошки маснувате. Саме такі зразки викликали в нас вибух телячого оптимізму… і давали неодмінно негативний результат.
А може, перевірити ще раз?
Скоріше за звичкою, аніж від бажання досліджувати далі, я розтер шматок вугілля в ступці, зсипав у склянку, налив водою з водопроводу і поставив у запічок. Наступного дня поїхав у інститут та й забув про свій експеримент. Але через кілька місяців моя мати в одному листі написала: “…А ще я давно хотіла тебе запитати, що робити з отим слоїком, що стоїть у запічку. Від нього страшенно тхне, і я хотіла викинути геть, але тато не дав. Він каже, що ти проводиш якийсь дослід…”
Я аж підскочив, прочитавши оці рядки. “Тхне!” Та мені цей запах буде любіший над усі пахощі парфумів!
Того ж дня я виїхав додому. І одразу пересвідчився: на поверхні брудно-жовтої води в склянці плавали масні плями, плями нафти!
Уявляєте, як реагував на цю подію мій друг Толя Вовчик?
Він скептично захитав головою і сказав: “Ну, що ж — це просто щасливий випадок!”
Випадок!.. Анатолій Іванович тепер професор, чоловік поважний, але й досі не позбувся дитячих заздрощів. Одначе слід віддати йому належне, він зразу ж кинув своїх вібріонів і гаряче взявся допомагати мені в дослідженнях.
“Бацила карбоната” виявилась примхливим мікробом. Взагалі, вона була ледацюгою: любила тепло й вологу, харчувалась вугільним пилом, та й то міцний антрацит обминала. А от буре вугілля припало їй до смаку. Але для нас це було й краще: перетворювати низькоякісне вугілля на нафту — хіба не чудово?!
Ми з Анатолієм Івановичем склали проект майбутнього бактеріологічного заводу. Це дуже проста споруда: млин, де подрібнюється вугілля, та величезні резервуари з нагрівниками, в яких вирощується “бацила карбоната”, — оце й усе.
…В суміші води й вугільного порошку ворушаться бактерії. Кожна з них за своє коротке життя виділяє так мало нафти, що й під мікроскопом важко помітити. Але їх так багато, і розмножуються вони так швидко, що встигай тільки додавати сировини. А на поверхні води в резервуарах збирається нафта, — забирай її звідти, пересилай на ректифікаційний завод і одержуй бензин, смоли, кислоти — все те, з чого в наш час виробляють пластмаси, ліки, хімікати.
Чудовий проект? Так, чудовий. Дуже шкода, що він ще нездійсненний.
Ми з Анатолієм Івановичем робили досліди в одній спеціальній лабораторії і досягли непоганих успіхів. За допомогою бактерій ми вже одержували з вугілля понад кілограм нафти на добу.
Але трапилось лихо. На початку війни, з липні 1941 року, фашистська бомба влучила в нашу лабораторію. В пожежі загинули всі зразки “бацили карбонати”, всі записи досліджень.
Моя чарівна незнайомка “бацила карбоната” з’явилась на мить, щоб одразу ж зникнути.
Кажуть, важко розшукати голку в копиці сіна. Дурниці! Візьміть потужний електромагніт, і та голка сама вистрибне до вас. А спробуйте-но відшукати один, певний вид бактерій серед сотень тисяч інших!
Щоліта ми з Анатолієм Івановичем їздимо в бактеріологічні експедиції, ретельно перевіряємо найглухіші закутки старих шахт, шукаємо хоча б якісь сліди “вугільної хвороби”, але наші зусилля все ще не дали бажаного результату.
Анатолій Іванович кепкує з мене, але то — про людське око. Він, професор-мікробіолог, не забуває наших юнацьких мрій і потай від мене виводить нову породу мікробів, які матимуть здатність перетворювати вугілля на нафту. Про свої досліди він не розповідає і тільки значущо мгикає у відповідь на мої розпити. Але нещодавно я помітив у його лабораторії: в колбі з емульсією вугільного пилу з’явилися на поверхні води слабенькі, масні, дуже схожі на нафтові, плями.
“Бацила карбоната”, мабуть, таки служитиме людям!
Украдений голос
Я, щасливий власник “зайвого квитка”, стояв біля воріт стадіону, а навколо мене метушились, зітхали, бідкались люди.
Сповнений почуття власної гідності, я з безсторонністю справедливого судді вибирав з численних безбілетних болільників одного, найдостойнішого. Погодьтесь: це була нелегка справа—надати перевагу будь-кому, заздалегідь знаючи, що цим жорстоко вразиш інших, бо всі були однаково гарні і всім я гаряче співчував.
Певно, я зволікав би з вирішенням цього питання до найостаннішої хвилини і віддав би зайвий квиток першому-ліпшому. Але…
Читач уже, певно, догадується, що я побачив дівчину.
Не буду змальовувати її зовнішність, бо мій опис не відтворить і краплинки її краси. Скажу тільки одне: якщо ви коли-небудь закохувались, то ця дівчина в блакитній сукні обов’язково нагадала б вам ту, яку ви покохали вперше.
її сірі очі були сумні. Вона вже, мабуть, втратила надію потрапити на стадіон і лише зрідка обводила поглядом натовп, немов чекаючи появи казкового лицаря з рожевим квитком у руках.
І я відчув: це вона, достойніша з юних болільниць, — та, якій я мушу вручити коштовний подарунок. Не гайнуючи часу, я попрямував до дівчини. А вона, немов відчуваючи моє наближення, підвела голову і радо скрикнула:
— Володю, дістав?
Я сторопів: звідки дівчина взнала моє ім’я! Але не встиг я їй відповісти, як за моєю спиною пролунав задоволений бас.
— Звісно, дістав! Адже ми — гвардія! — кремезний моряк, урочисто простягаючи квитки, протовпився до дівчини і потім разом з нею пішов до стадіону.
Засмучений і злий, я дивився їм услід. Ще не покохавши, я вже ревнував, майже з ненавистю позираючи на широку морякову спину. Я бажав йому всякого лиха, аж до найстрашнішого загубити вхідні квитки.